Стівен Кінг - Воно

замкненим саквояжем в одній руці й валізою в іншій, тепер уже, коли вантаж більш-менш врівноважився, тримаючись прямо. Майра стала в нього на шляху, заступивши сходи, і спершу він подумав, що вона не відступить. Потім, коли його обличчя вже мало не врізалося в м’який бар’єр її грудей, вона дала йому дорогу… з острахом. А коли він її, навіть не стишивши ходи, проминав, Майра вдарилась у жалюгідні сльози.

— Я не можу возити Аль Пачино! — репетувала вона. — Я вріжуся в дорожній знак «стоп» чи ще у щось. Я знаю, так і трапиться. Едді, мені жааассско!

Він поглянув на годинник «Сет Томас»[131] на столику біля сходів. Двадцять хвилин по дев’ятій. Клерк «Дельти» голосом, наче з консервної бляшанки, повідомив Едді, що він уже запізнився на останній рейс у Мейн — той відбув з «Ла Гвардії»[132] о восьмій двадцять п’ять. Він зателефонував в «Амтрак» і з’ясував, що в них є пізній потяг на Бостон, відходить об одинадцятій тридцять з вокзалу «Пенн».[133] Цей потяг довезе його на Південний вокзал [134]звідки він зможе взяти таксі до контори «Кейп-Код лімузини» на Арлінгтон-стрит. За роки «Кейп-Код»[135] і компанія Едді «Королівський герб» напрацювали дружні й взаємокорисні стосунки. Короткий дзвінок у Бостон до Батча Каррінгтона забезпечив йому транспорт на північ — Батч сказав, що в нього на Едді чекатиме заправлений «кадилак». Отже, їхатиме він з шиком і без клієнта-мудака на задньому сидінні, який засмерджує повітря товстою сигарою та розпитує в Едді, чи не знає він, де тут можна дістати дівку або кілька грамів кокаїну або й те, й інше разом.

«Поїду з шиком, гаразд, — подумав він. — Єдиний спосіб дістатися туди з більшим шиком, це якби тебе повезли в катафалку. Але не хвилюйся, Едді, — можливо, саме так ти звідти повертатимешся. Звісно, якщо від тебе залишиться достатньо, щоб зібрати докупи».

— Едді?

Дев’ята двадцять. Ще доволі часу, аби побалакати з Майрою, доволі часу, щоб виявити до неї сердечність. Ах, але наскільки краще було б, якби це трапилося в такий вечір, коли вона грає у віст, якби він міг просто вислизнути, залишивши записку під магнітиком на дверцятах холодильника (усі свої записки Майрі він залишав на дверцятах холодильника, бо там вона їх ніколи не проминала). Зникнути — наче якийсь утікач — було б недобре, але так, як зараз, було навіть гірше. Це було, ніби ти знову змушений полишити дім, і було це так само важко, як і тоді, коли він був змушений робити це тричі.

«Інколи дім — це там, куди прагнеш душею, — думав сумбурно Едді. — Я в це вірю. Мудрець Боббі Фрост казав, що дім — це те місце, куди приходиш і тебе там мусять прийняти.[136] На жаль, це також те місце, звідки, якщо ти туди потрапив, тебе ніколи не захочуть відпустити».

Він стояв на верхній сходинці, тимчасово втративши здатність рухатися, сповнений страхів — повітря шумно входило й виходило крізь те вушко голки, на яке перетворилася його гортань, — і дивився на свою дружину в сльозах.

— Ходімо зі мною донизу, і я розповім тобі, що можу, — сказав він.

Едді поставив свій багаж — у саквояжі ліки, у валізі одяг — у передпокої перед вхідними дверима. І тоді пригадав іще дещо… чи радше дух його матері, котра померла багато років тому, але все ще часто до нього балакала, нагадав йому.

«Ти ж знаєш, Едді, варто тобі промочити ноги, ти завжди застуджуєшся — ти не такий, як решта людей, у тебе дуже слабкий організм, ти мусиш берегтися. Ось тому в дощ ти завжди мусиш взувати калоші».

У Деррі часто дощило.

Едді відчинив комору в передпокої, зняв з гачка, на якому вони висіли акуратно упаковані в пластиковий пакет, свої калоші й поклав їх до валізи з одягом.

«Оце ти гарний хлопчик, Едді».

Вони з Майрою саме дивилися телевізор, коли лайно потрапило у вентилятор. Едді увійшов до вітальні й натиснув кнопку, якою опускався настінний екран телевізора «М’юрелвіжн» — екран той був таким величезним, що Фрімен МакНіл щосуботи скидався там на гостя з Бробдінгнегу[137]. Він підняв телефонну слухавку і викликав таксі. Диспетчер сказав йому, що це, либонь, забере п’ятнадцять хвилин. Едді відповів, що не вбачає в цьому проблеми.

Поклавши слухавку, він ухопив з їхнього дорогого програвача компакт-дисків «Соні» свій інгалятор. «Я витратив півтори тисячі баксів на цю першокласну звукову систему, щоб Майра не пропустила жодної золотої нотки зі своїх дисків Беррі Менілоу і Найкращих хітів „Сюпрімз“», — подумав він і відразу ж відчув себе винним[138]. Це було несправедливо, і він збіса чудово це розумів. Майра залишалася б такою ж щасливою зі своїми старими, подряпаними платівками, якою вона є тепер з лазерними дисками розміром як сингли на сорок п’ять обертів, так само як вона залишалася б щасливою, живучи в їхньому маленькому чотирикімнатному помешканні у Квінзі, аж поки вони обоє постаріють і посивішають (а якщо казати правду, у самого Едді Каспбрака вже трохи присніжило на вершечку). Він купив цю шикарну звукову систему з тієї ж причини, що купив і цей дім на Лонг-Айленді, в якому вони обоє подеколи перекочувалися, наче дві останні горошини в бляшанці: тому, що він мав змогу, і ще тому, що то були способи вгамувати м’який, зляканий, часто збентежений і завжди затятий голос його матері; способи оголосити їй: «Я цього досяг, Ма! Подивись на все це! Я цього досяг! А тепер чи не зробиш таку ласку, Христа ради, чи не заткнешся ти хоч на якийсь час?»

Едді, немов той, що імітує самогубство, вставив інгалятор собі до рота і натиснув клапан. Клуб жахливого лакричного смаку скипів і покотився йому в горло, Едді вдихнув на повні груди. Він відчув, як його майже вже замкнені дихальні протоки почали відкриватися знову. Почала слабшати здавленість у грудях, і раптом він почув у голові голоси, голоси-привиди.

«Хіба ви не отримали записку, яку я вам передала?»