Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

відмінності в життєвих пріоритетах – когось цікавить жива економіка, когось – мертва. Я не бачив у всьому цьому занепаду хоча б з огляду на те, що вони й надалі лишалися на своїй території – робітники всіх цих розбитих шахт і зниклих цехів, економіка просто не в стані перетравити найжирніші шматки реальності, вона просто не охоплює більшість процесів, які нами рухають, які витягують нас із одного кінця країни в інший, не відпускаючи надто далеко й не даючи зупинитися.

Нам лишалося виїхати звідси, вихопивши з довколишнього повітря відбитки ландшафту, чорно-білий індастріел, який, попри свою застиглість, не видається аж таким мертвим. При перетині тієї самої відстані щоразу спрацьовують ті самі рецептори, ти ніби відновлюєш бортові записи, що з часом стираються і тьмяніють, тому бажано час від часу їх поновлювати. Усе це вкладається в певний каталог – ти фіксуєш і позначаєш для себе кожен поворот, кожну автостоянку, придорожні будівлі, назви містечок, розташування патрульних постів, відстані між заправками й барами, ціни на заправках і в барах, графік роботи заправщиків і проституток, котрих тут усі знають, кожну розбиту фуру з вивернутим догори нутром, кожного стопщика на перехресті, кожну похоронну процесію, яку не можна обганяти, так що складається враження, ніби ти постійно рухаєшся за похоронною процесією, не маючи змоги обігнати її й подивитися, що насправді починається там, де закінчується життя.

Наступного разу ми з ним бачилися на вокзалі, я завис на кілька годин, чекаючи потяга, зателефонував Кристофу, він прийшов і почав розповідати.

– Гарний проект виходить. Особливо ці об’єкти з Донбасу. Напишеш щось про це?

– Про поїздку? – перепитав я.

– Ні, саме про мертвий індастріел, не про поїздку.

– Спробую, – сказав я. – Хоча мені цікавіше було б написати загалом про поїздку.

– Ні, – виправдовуючись, наполягав Кристоф, – мене цікавить мертвий індастріел.

– Добре, – погодився я. – Чому б і ні. Про індастріел так про індастріел. Знаєш, я люблю туди їздити. Справа навіть не в індастріелі. Хоча в індастріелі, мабуть, теж.

– Так. Там дуже здорово.

– Шкода, що ти знімаєш лише мертві об’єкти. Для мене набагато цікавішою була сама дорога.

– Мертві об’єкти мають одну перевагу: померши, вони не повторюються.

– Дорога теж має одну велику перевагу.

– Яку саме?

– Нею завжди можна проїхати ще раз.

Immigrant Song

1

Уявлення про світ, закладені в дитинстві, зазвичай виявляються найбільш стійкими й позитивними. Дітям притаманна легковажна довіра до батьків та нічим не виправдане захоплення поведінкою дорослих. Дитяча свідомість, не обтяжена умовностями та етикою, вихоплює з життя кольори без відтінків, проводячи чітку межу поміж бажаним та відразливим. Потім, коли ти виростаєш, межа зникає, кольори стираються, лишається гра світла і тіні, якісь спогади про дитячу безтурботність, уривки давніх історій та переказів, у яких світ виглядав цілісно й узгоджено, а життя видавалося безкінечним та позбавленим найменшої несправедливості.

Дитяча вкоріненість у ландшафти й географію, у запахи й лінії, у сонячне світло та гарячі сутінки формує затишний усталений пейзаж, у центрі якого знаходишся ти сам, а все інше, необхідне тобі й затребуване тобою, знаходиться зовсім поруч, на відстані витягнутої руки.

Але все має здатність зникати. Перш за все – ілюзії.

Уміння зберегти їх, захистити від усіх спокус та небезпек і є найбільшою удачею. Ми лишаємо при собі рештки дитячих уявлень про дорослий світ, як найбільшу коштовність, оскільки за великим рахунком більше в нас нічого немає. Є, щоправда, досвід, за яким стоять утрати й поступки, компроміси та нікому не потрібний тверезий погляд на речі.

Що я знаю про цей світ? Світ безмежний і недосконалий, причому сама недосконалість його безмежна, а безмежність – далеко не досконала. Усі мої знання стосуються не так досвіду, як пам’яті. Мені завжди здавалося, та й тепер здається, що головне – це вміти все згадати. А чого згадати не можеш – принаймні вигадати.

2

У нашій родинній міфології окреме місце завжди посідали історії, пов’язані з Другою світовою війною.

Історії ці стосувались передусім обох моїх бабусь, котрі брали в цій війні активну участь. Вони не були танкістами, не літали на бомбардувальниках і не закривали грудьми ворожих амбразур (хоча в моїй дитячій свідомості довший час і жили образи двох стареньких, котрі мчать у героїчну кавалерійську атаку, але це слід, очевидно, списати на роботу пропагандистської машини з її загальною мілітарною настановою). Так ось, про бабусь. Були вони обидві медичними працівниками, себто участі в бойових діях, за великим рахунком, і не брали, що мене свого часу неабияк розчаровувало. Бабуся з маминого боку йшла з радянськими військами через Варшаву й назавжди зберегла не дуже позитивні враження про поляків, котрі чомусь не виявляли особливої гостинності й захвату щодо нової влади. Бабуся ж із боку тата пройшла Угорщину, дісталась Австрії і так само не надто компліментарно висловлювалась щодо цілої низки центральноєвропейських народів, а саме угорців, румунів, австрійців, чехів зі словаками, ну і всіх балканців разом узятих. Саме з цією, умовно кажучи, австро-угорською бабусею, пов’язана одна з найбільших таємниць нашої родини. Згідно з переказами, під час воєнних дій в Угорщині (моя дитяча уява підказувала мені, що це було саме під час кавалерійської атаки), моя бабця познайомилася з учасником руху опору, котрий воював на нашому боці.

Щодо його національності існувало кілька версій. Іноді стверджувалося, що був він угорським циганом, іноді навпаки – що румунським сербом, іншим разом говорилося, що походив він безпосередньо з Балкан (себто хорват або чорногорець, ну, максимум, албанець), хоч час від часу й повідомлялося, що був він розвідником із Саратова, а якої національності – сказати важко, бо їх там, у Саратові, узагалі важко розібрати, якої вони національності. І ось цей саратовський циган із угорсько-албанським корінням був моїм дідусем із татового боку.

Здавалося б, що складного – запам’ятати його ім’я, знайти по війні й злитися в єдиному родинному колі.

А ось, виявляється, не так усе просто. З цього приводу родинні перекази сповіщали, що того ж таки 1945-го, уже по війні, бабуся моя з татового боку поверталася додому з війни (на бойовому коні, думав я, з червоним пропаленим прапором), і при пересадці на московському вокзалі (ну, бо справді – як іще повертатися в Україну з Австрії? Лише через московські вокзали) у неї було викрадено валізу з усіма особистими речами, і що головне – з адресою та ім’ям сербсько-саратовського дідуся. Одним словом, тато мій ріс без батька, а всі його стосунки з історичною батьківщиною обмежилися відвідинами соціалістичної Болгарії та не