Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

менш соціалістичної Югославії як передовика соціалістичного, знову ж таки, змагання наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих. Родинні таємниці зникли в імлі, центральноєвропейське коріння мало кого цікавило, усе списали на війну та бабусину вроджену легковажність.

Мене, натомість, ця історія постійно бентежила. Минуле завжди намагаєшся вималювати кращим, аніж воно є, особливо коли мова йде про чуже минуле. Ким він був, думалося мені, цей мій героїчний дідусь із татового боку?

Де він народився, чим жив? За що покохав мою героїчну бабусю з татового боку? Можливо, за героїзм? І як все могло скластися, якби він не зник у вихорі безжальної історії? Це що, виходить, я міг бути румуном? Або сербом? Або взагалі народитися десь у Саратові? Саратов я відразу відкидав – Саратов мені ніколи не подобався, я й дотепер слабко собі уявляю, де це й чим там займається населення в мирний час. А ось угорсько-балканський варіант приваблював своєю непередбачуваністю та необов’язковістю. Ах, думалося мені, якби я був угорцем.

Я жив би в старому-доброму Будапешті, мої батьки були б нормальними лібералами, мали б свій дрібний бізнес, дали б мені нормальну університетську освіту, я б вивчився на якого-небудь порядного інженера, з гарним дипломом, з нормальними перспективами, закінчив би навчання, розрахувався з боргами та з чистою совістю звалив би куди-небудь у Берлін торгувати піцою. Прекрасне життя, безмежні можливості. Інша річ, думалося мені, якби я був румуном. Мої батьки були б комуністами, але вчасно вступили б до лав якої-небудь ліберальної партії, і я закінчив би сільськогосподарську школу, готувався б стати агрономом і підіймати аграрний сектор, і мої батьки підтримували б мене, як могли, себто морально, і я мав би неабиякі можливості до реалізації своїх сільськогосподарських амбіцій, аж доки одного прекрасного дня мою батьківщину не прийняли б до великої родини європейських народів, і тоді б я вже з чистою совістю звалив до того-таки Берліна торгувати улюбленою піцою.

Але найкраще все-таки було б народитися в Албанії.

О Албаніє, королівство злагоди та добробуту, країна сонця та відродження! Твої мудрі монархи стримують азійські навали й контролюють європейські офшори, твоя мудрість урівноважує північну натівську несамовитість із південними мародерськими настроями, твоє волосся омивають хвилі трьох океанів, а твоє натруджене серце переганяє через себе російську нафту, ніби гарячу кров.

Одним словом, кожен із варіантів мав свої переваги. Але примхлива доля склалась по-іншому.

3

Примхлива доля дала нам можливість народитися в найкращій із країн. Тоді, у сімдесяті, коли весь світ для мене вкладався в татову подорожню валізу, у якій він привіз нам із братом подарунки із соціалістичної Югославії, мені, звісно ж, не йшлося про жодні Балкани, тим більше – про жодну Угорщину. Життя трималося переважно вулиці, на якій я ріс, сонце сяяло пекучим золотом над моєю стриженою головою, небеса синьо перетікали в бік чорноморських портів, і залізна завіса виблискувала у свіжому літньому повітрі, сяючи нікелем та алюмінієм і створюючи відчуття затишку та впорядкованості. Дитячі роки згадуються з теплом та ностальгією саме через погане знання в дитинстві географії. Це вже потім ми виростали зі своєї країни, мов зі старої шкільної форми, переживали падіння мурів та розвал імперій, ставали свідками історичних зламів та економічних занепадів. Примхлива доля дозволила нам бовтатися в цьому холодному мутному часі, посеред усього цього фінансового колапсу, посеред геополітичних зсувів, посеред льодовикового періоду, спостерігати зародження химерних утопій, становлення нового Вавилону, побиття немовлят та велике переселення народів.

Економічні реформи роблять людину злою, проте не роблять спостережливою. Час витікав, ніби пісок поміж пальців, життя змінювалося, як погода, і єдиною сталістю, єдиним незмінним свідченням нашого дорослого життя була постійна, повсюдна, масова еміграція, яка почалася ще наприкінці вісімдесятих і не припинялася, здається, ніколи. Іноді я думаю, що емігрували всі й завжди. Емігрували друзі та однокласники. Емігрували комуністи й дисиденти. Емігрували вчителі й безробітні, емігрували чоловіки і жінки, беручи з собою в далекі краї лише найдорожче – фотокарточки дітей та фотоапарати на продаж. Навіть моя колишня директорка школи емігрувала. Вона тепер виховує дітей в Італії.

І, пам’ятаючи її методи виховання, за італійських дітей я спокійний. Хвилі еміграції, наче хвилі Чорного моря, оббивали білою піною державні кордони республіки, зникаючи в прикордонному піску легко й ненав’язливо та лишаючи по собі присмак радості й гіркоти. Хвилі ці різнилися відтінками, вмістом солоних сліз та яскравого берегового піску. Не знаю, чи вільний світ справді потребує такого численного й неконтрольованого пересування подорожніх натовпів, які зриваються з насиджених місць та блукають старими беззахисними містами в пошуках вищої справедливості й дешевих помешкань.

Тисячі добровільних вигнанців, котрі перетинають символічні європейські кордони, намагаючись за будь-яку ціну досягти солодких об’єднаних вавилонських передмість, стирають спогади, відмовляються від минулого, змінюють біографії, підписують угоди й виїздять подалі від непривітного сонця своєї безнадійної батьківщини.

Ця свіжа, гаряча кров нової європейської еміграції.

Ці веселі, сповнені ентузіазму сусіди, котрі поселяються на вашій вулиці, позбавляючи вас тиші та спокою.

Ми – єдина родина, примхлива доля надала нам можливість спробувати вжитися поміж собою, і якщо у вас виникають претензії до орієнтальної музики, яку я слухаю, я завжди зможу висловити контраргументи щодо спільної історичної спадщини. Нові європейські емігранти викликають якщо й не любов, то принаймні повагу – де ще знайдеш стільки послідовності та запеклості в намаганні висловити свій скепсис і в небажанні вивчати іноземні мови. Молоді емігранти, котрі сходять на перони Відня, Берліна чи Гамбурга, тягнучи з минулого спогади про Стамбул, Мінськ чи хай навіть Саратов, усім своїм виглядом показують наскільки умовним та ефемерним є саме поняття географії. Вирвавшись зі свого щемкого тоталітарного минулого та благополучно влившись у дружну родину європейських народів, вони завжди лишають двері відчиненими. Сидячи в інтернет-кав’ярнях із дешевим телефонним зв’язком, або в національних фаст-фудах, або просто в парках серед своїх, вони сиплють прокльони на голови західних демократій, які витягли їх сюди – на площини об’єднаної Європи. Західні демократії винні в усьому – у розвалі СРСР та достроковому припиненні Холодної війни, котра так вдало для нас складалася, у порушенні загального геополітичного балансу та нав’язуванні нестерпної для нас політкоректності, що позбавляє нас почуття неповноцінності та задоволення, але головна їхня провина – це німецька граматика, усі ці безкінечні минулі часи, у яких просто неможливо розібратися, які неможливо вивчити. Лишається жити сьогоднішнім часом, що невпинно й незворотно робить нас іншими, віддаляючи від нас наше минуле – з його солодкою вірою та гіркими розчаруваннями.

4

У нас, дітей, котрі вивчали німецьку