Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

уважно, починаєш їх пізнавати: брати-інваліди, колишні працівники найглибшої в Європі шахти, вони відразу ж заговорили про інвалідність, можливо, маючи на увазі свій алкоголізм, і попросили їх сфотографувати разом; ветеран незрозумілої цивільної служби з незрозумілими медалями на піджаку – спочатку легко здав усі державні таємниці, починаючи від 1947 року, потім, побачивши у нас фотоапарат, послався на зайнятість і вказав нам неправильний шлях; шахтар зі стажем, котрий ішов пити в кабак, голосно сповіщаючи про це всіх навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру й намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару й став схожий на Кастро, я маю на увазі – політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює, і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук – гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька й котрий до цієї історії не має жодного стосунку; начальник охорони цементного заводу – погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, урешті обламався, я б хотів вірити, що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушники, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого, на радощах устигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя – у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі – шахта закрилася, вони залишилися, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій уже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, із зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, у сухій траві й на берегах пересохлих водойм, у багажниках автомобілів і вікнах електричок, у супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, у кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, у гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто й за його кермом – драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, яка не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи й ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно й аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою й недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.

У кабінах завжди валялись автомобільні карти, загалом ними ніхто не користувався, усі й так знали дорогу, але карти лежали, я розглядав їх як ілюстровані журнали, проводячи пальцями по червоних звивистих лініях, які вели від одного міста до іншого, вивчаючи назви річок і озер, запам’ятовуючи злами дорожніх розвилок, вибудовуючи в уяві чіткі контури своєї території – країни сонця, з її трьома китами й черепахою, з її пласкими берегами, що обривалися просто в Азовське море, з рівнинами, пустотами, чорними дірами, містами-мільйонерами, придорожніми заправками, парковими скульптурами, довгими перегонами, змінами погоди, залізницею, яка викочувалася кудись за північний кордон; думаючи про кордони, я намагався уявити – що починається за тим місцем, куди я востаннє доїхав, моя уява чітко трималася мого досвіду, усе, що знаходилося поза межею особисто пережитого, уявлялося мені надто абстрактно, я не мав із чим його порівнювати. Мій досвід натомість повністю співіснував із навколишніми ландшафтами – пласкі поверхні Східної України, які дозволяють тобі роззиратися на кілька десятків кілометрів навсібіч, повністю відповідали моїм уявленням про світ – я бачив те, що можна було побачити, а побачити можна було багато чого – майже все.

Тому речі, які особисто не переживалися, не викликали в мене аж такого інтересу, територія, яка знаходилася поза межами баченого, не вміщалася в межі усвідомленого, належачи скоріше до категорії вигаданого, умовного, того, про що можна вичитати в книжках чи побачити в кіно.

Натомість про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо – справжнє життя було поруч, і його потрібно було проживати.

Тепер, виїжджаючи з чергового шахтарського містечка, віднайшовши в ньому всі розбиті паралічем шахти й познайомившись із усіма безробітними й безнадійними мешканцями, я думаю, що навіть відносне розширення особистого досвіду мало що змінило в моїх дитячих уявленнях про ідеальну територію, жити на якій мені довелося. Вона так само проглядається наскрізь, варто лише зробити зупинку в дорозі. Відповідно, те, що не проглядається, до неї не належить, це вже інший досвід, інший атлас доріг, інший індастріел, до якого мені, за великим рахунком, немає справи.

В атласі було вказане головне – були зазначені контури, які ти міг віднайти в реальності, це була найточніша з книг, я навіть не знаю, з якою іншою книгою її можна було порівняти, скажімо, я б не порівнював її з Біблією – Біблія була надто абстрактним читвом, хоча там теж друкувалися географічні карти, проте географія ця не стосувалася тебе в силу своєї віддаленості й самодостатності. Річ навіть не в тому, що, користуючись Біблією, неможливо було доїхати з Ворошиловграда до Дніпродзержинська, а в тому, що подібні назви там просто не зустрічалися. Я й дотепер переконаний, що релігія обов’язково повинна мати регіональне забарвлення, інакше це вже не релігія, а макдоналдс.

Дивовижне відчуття насправді – розширювати власну свідомість за допомогою карт автомобільних доріг, ти ніби робиш розтин власного тіла й розглядаєш, як кров перетікає з правої його частини до лівої, так і карти – ти бачиш, скільки всього може вмістити країна, у якій ти живеш: скільки доріг, мостів, державних кордонів її наповнюють, здогадуєшся, скільки трави, будинків і птахів знаходиться водночас на цій розкресленій пласкій території, скільки їх тут вміщалося й скільки їх при нагоді вміститься, якщо така нагода трапиться.

Я весь час ловив себе на думці, що особисто мені куди цікавіше було б знімати живі об’єкти, не те щоб мене ламали руїни й занепад економіки в регіоні, скоріше про занепад тут і не йшлося, очевидно, це просто