Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

аварійно небезпечну стіну. Видно, що саме за цим він сюди і приїхав: чим стіна аварійно небезпечніша, тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоч тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Кристоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами й раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, усе-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації – копатися серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне для подальшої життєдіяльності цього хворого промислового організму. Ми вибираємося врешті назад на трасу, Кристоф знімає наш відхід. Навіть ми залишаємо цей мертвий пейзаж, що вже говорити про людей, котрі мертвим індастріелом не цікавляться в принципі.

Куди вони потім поділися? І як вони вивозили залізо й канцтовари? Навряд чи залізницею, залізниця обмежує маневреність відступаючої армії, ми вже говорили про її тоталітарність. Тому лишається довга колона вантажівок, до яких робітники, позбавлені роботи й майбутнього, а відповідно – і минулого, дбайливо вантажили суспільне добро, відбуваючи в безкінечну потойбічну евакуацію, виносили з контори рахівниці й сейфи, столи й наочну агітацію, викочували зі складів бочки з пальним, демонтували пам’ятник серед подвір’я й обгортали його жовтим папером. Окремо виносили рештки провізії, яка лишилася в їдальні, виливали в просяклий мазутом пісок запаси портвейну і яблучного соку, аби не бути надто обтяженими в цій мандрівці, виносили хворих і поранених, вантажили гармати й кулемети, розкручували по гвинтику верстати й друкарські машинки, останніми виносили прапори, згортали їх і обтягували брезентом, нарешті процесія повільно рушала, машина за машиною вибиралися на трасу, востаннє клаксонили й починали рухатися на схід – через великі тибетські гори, через безчасся й занепад, крізь морок і туман Східної України, щоб зупинитися коли-небудь у своєму піднебесному Єрусалимі Переробної Промисловості або в якому-небудь іншому населеному пункті.

У дитинстві міста видавалися мені зразком впорядкованості. Я говорю, звісно, не про комунальну впорядкованість, себто не про сміттєзбиральні машини, хоча й про них також, мені йшлося про внутрішню узгодженість, про логічність міської забудови та відсутність пустот у піщаному тілі районних центрів. Мій батько, переганяючи чергову вантажівку з одного кінця Східної України в інший (насправді доволі умовний термін – Східна Україна, хоч і більш точний, на відміну, скажімо, від Східної Німеччини), брав мене з собою, мимоволі привчаючи до відстані як такої – ми разом рахували кілометраж, разом вишукували дорожні вказівники, разом питалися перехожих, хоча ні – я, звісно, нікого не питався, просто намагався запам’ятати, коли саме і куди ми виїдемо.

Хоча з того всього в мене відклалася дуже дивна картинка, моя Східна Україна з непропорційно витягнутими соснами вздовж траси, з неймовірно сонячними містами й невимовно гарячим асфальтом, на який доводилося зістрибувати з кабін. Цей асфальт залипав під сонцем, і варто було гнати трасами Східної України, розганяючи по дорозі душі тих, хто загинув в автокатастрофах, гнати, аби врешті в’їхати до чергового населеного пункту, що виринав нізвідки. Містечка лежали на пласких безкінечних шматках рівнини, іноді траплялися якісь водойми, ріки, через які тяглися відремонтовані німцями після війни мости, на в’їзді знаходилися автозаправки з червоними апаратами, які показували кількість залитого пального. Далі починалися вулички з великою кількістю піску, панельні будинки або приватний сектор, багато білого кольору, контори, склади, бази, військові частини, центральні майдани з крамницями, парки відпочинку, палаци культури, пам’ятники й витягнута на постаменти військова техніка, кіоски з журналами і стадіони з фізкультурниками. Усе було на місці, усе це трималося довкола заводів, фабрик і шахт, іноді заводи стояли осторонь, іноді – у самому центрі міста, але так чи інакше відчувалося, що життя цих зарослих травою й засипаних пилом містечок крутиться не довкола стадіонів, а саме довкола заводських прохідних, що, як на мене, цілком правильно – яке життя може крутитися довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру? Інша річ – заводи, хай навіть не надто потужні, вони все одно унормовували це безшабашне життя дітей великої війни на виживання, яку ми з великим відривом вигравали, хоч наші основні суперники, підозрюю, навіть не здогадувалися про існування правил, за якими велася ця гра.

Підшкірна присутність системи, що відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою. Це сьогоднішнім піонерам легко про неї говорити: мовляв, НАТО – ні, нам у нашому ранньому шкільному віці натякалося на присутність чогось значно глобальнішого та небезпечнішого за кораблі північноатлантичного альянсу, нам ішлося про існування десь зовсім поруч, в одному з нами радіоефірі глобальної системи знищення, системи реальної небезпеки, від якої залежало майбутнє наше і наших батьків. Насправді, це тепер я розумію, що мова йшла всього лише про систему протиракетного захисту, яка в певний момент сприймалася всіма нами – учнями четвертого класу – надто метафізично, і ця метафізика, вона як гонорея – весь час десь поруч, не дає про себе забути, вірніше – весь час про себе нагадує.

Мабуть, завдяки своєму батькові спогади із дитинства в мене стосуються не стільки краєзнавства як такого (бо як такого його не існувало), скільки географії і природознавства, якщо тіла задавлених лисиць по трасі можна хоча би якось віднести до природознавства. До географії, утім, їх віднести ще важче. Але це моторошне відчуття, коли об дно вашої машини у вечірніх сутінках б’ється тварина й мозок її розмазується, мов жовте селянське масло по чорній поверхні східноукраїнського асфальту, – ось це варто пережити, якщо хочеш мати повноцінні спогади з дитинства, та навіть якщо не хочеш згадувати про дитинство взагалі – однаково це потрібно пережити самому, аби потім цей звук проламаної черепної коробки, схожий на звук пробитого футбольного м’яча, не з’являвся вві сні. Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому – нізвідки і в нікуди, рух заради руху й простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.

Живі герої мертвої промисловості, персонажі з рекламних буклетів та кримінальної хроніки, весь час знаходяться поруч, сторожко придивляючись до тебе, справедливо вбачаючи в тобі чужинця, досить стримано видають необхідну тобі інформацію, час від часу починаючи щось вигадувати, збиваючись на речі надто інтимні, щоб говорити про них між собою. Їх важко запам’ятати, вони легко зникають у сутінках свідомості, розширюючи її своєю присутністю, але, придивившись