Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

пане комісаре? — запитав Зорц, вказавши тому на крісло.

— Дякую, непогано, — сідаючи відповів поліціянт.

— Не бажаєте подивитися виставу? — запропонував директор.

— Можливо, пізніше... Пане Зорце, я власне хотів перепросити за свою поведінку тоді, — сказав комісар, і йому ці слова коштували титанічних зусиль. — Зазвичай поліція Лемберга значно...

— Пусте, — махнув той рукою, — маленьке непорозуміння, не більше.

— Але ж ви поскаржились президенту міста, — зазначив Вістович.

— Я відкличу свою скаргу, і ви більше не матимете проблем, — мовив Зорц.

— Що ж, буду вдячний.

— Однак... Пане Вістовичу.

Це було сказано якимось дивним глибоким голосом, мовби всередині цього чоловіка жив іще хтось. Комісар звів на нього здивований погляд. Виглядав директор «Камершпілю» також по-іншому: обличчя злегка почервоніло, губи були міцно стиснуті, а очі, навпаки, розширились.

— Однак, пане Вістовичу, — повторив Зорц, — ви мали тоді підстави для такої поведінки, і, кажучи чесно, за певних обставин я навіть був би не проти деяких грубощів...

— Що ви в дідька верзете? — здивувався комісар.

— Верзу?.. Але ж мені здалося, що ви... відчули те, що і я... що ви такий самий, як я...

— Такий самий, як ти?..

Вістович врешті зрозумів, про що йшлося.

— Ах ти, гівняний педалю! — з огидою промовив він. — Так ось якого хріна ти мене сюди запросив!

— Благаю вас, пане Вістовичу, — заскавулів Зорц, — не кажіть нікому про це...

— Як ти міг подумати, що я такий самий?

— Цей блиск в очах... Він здався мені знайомим.

— Це через алкоголь, збоченцю!

— Благаю вас, тихше...

— Тепер ти скажеш усе, що мені потрібно, — видихнув нарешті комісар.

— В обмін на те, що ви збережете мою маленьку таємницю, — з нахабністю мовив директор.

— Заткайся...

Вістович, проте, і сам замовк, хвилину прислухаючись до віддалених звуків, що долинали сюди зі сцени.

— Ти добре знав того вбитого Шимона Шнітке? — запитав нарешті поліцейський.

— Так собі. Не краще, аніж усіх решта.

— А чи є у твоєму театрі хтось подібний до нього ззовні?

Зорц знизав плечима.

— Може, і є хтось приблизно однакового з ним зросту, але щоб усім решта був подібний, то навряд...

— Тоді зробимо інакше, — раптом сказав комісар, — відведи мене до вашого костюмера.

— До костюмера? — здивувався директор. — Але навіщо?

— Роби, що кажу.

— Гаразд. Ходімо за мною, — мовив Зорц і попрямував до дверей.

Вістович рушив слідом. Сходами вони спустилися в яскраво освітлену пивницю, де уздовж нескінченно довгих рядів висіли театральні костюми. Повітря тут стояло важке, заповнене добре знайомим Вістовичу запахом нафталіну. Анна, колишня його дружина, часто приносила цей запах із собою. Він лишався на ній від її сценічних костюмів. Жінка нервувала через це, подовгу просиджувала у ванні, а проте запах нікуди не зникав. Складалось враження, що він в'їдався їй у шкіру. В рідкісні щасливі миті подружнього життя вона приносила цей запах в ліжко, і він тоді означав для Вістовича нетривку й мінливу примару щастя.

Звідкілясь вигулькнула коротконога нахмурена пані. Очевидно, володарка цього царства театральних метаморфоз.

— Кларо, — звернувся до неї директор, — цей чоловік прагне побачити нашу костюмерну...

Він кивнув у бік комісара, і жінка звела на нього нахмурений, мов у лихварки, погляд.

— А в чому річ? — різким неприємним голосом запитала вона.

— А що коли б я попросив у вас позичити мені мундир? — якомога люб'язніше запитав комісар.

— Який мундир? Якого часу?

— Нашого. У вас же є вистави на сучасну тематику?

— Немає, — відрубала жінка.

Вістович звів здивований погляд на директора, однак той тільки ствердно кивнув.

— Гаразд, — сказав раптом комісар. — Але чи змогли б ви, наприклад, пошити потрібний костюм?

— Змогла б, — ствердно мовила Клара, — але не зараз. Зізнаюся, є в мене такий талант.

Заговоривши про свої здібності, жінка несподівано подобрішала.

— Чому ж не зараз? — поцікавився Вістович.

— Бо нещодавно виконала цілих два таких замовлення, а сьогодні вранці віддала третє.

— Он як? І що ж за костюми ви шили? — обережно перепитав поліцейський.

— А чому б я мала вам розповідати? — питанням на питання відповіла Клара.

— Бо я хотів би замовити дещо для себе, тому мушу знати, чи буде це вам під силу, — збрехав комісар.

— Чи буде мені під силу? — вигукнула Клара. — Якщо хочете знати, то я пошила два мундири для нашого фехтмейстера за дві ночі! Чи буде під силу, кажете...

— А які ж мундири? — Вістович відчув, що в горлі в нього раптом пересохло.

— Один військовий, а інший такий, як носять кондуктори в потягах, знаєте?.. Нелегкі були завдання, скажу вам. Але я їх виконала.

— І на кожен мундир у вас пішла одна ніч?

— Саме так!

— Куди ж поспішав цей ваш фехтмейстер?

— Сказав, що таємниця... Та не інакше, як хотів розіграти друзів. Мені, зрештою, однаково. Заплатив добрі гроші, отримав швидко замовлення...

Тут вона виразно глянула на нього.

— Кажете, останній замовляв напередодні?

— Атож.

— Знову мундир?

— Знову.

— А який?

— Послухайте, добродію. Я ж ото вам не присягала розповідати все щиро, як на сповіді, — зауважила Клара, покосившись на директора.

Комісар узяв її під лікоть і відвів трохи вбік.

— Кларо, — промовив Вістович упівголоса, тицяючи їй згорнуту купюру, — мені важливо це знати. Який третій мундир замовив цей чоловік?

— Поштаря, — коротко відповіла жінка, блискавично вхопивши гроші.

— А як звати вашого фехтмейстера?

В руках поліцейського з'явилася нова купюра.

— Він просив не називати його імені нікому.

— Я мовчатиму.

— Послухайте...

— Ось іще стільки ж.

— Гаразд. Його ім'я Франц Гольм.

— Чудово, дякую.

Комісар залишив її і підійшов до директора.

— Що ви знаєте про цього фехтмейстера? — запитав він у нього.

— Нічого. Гадки не маю, хто це. Фехтмейстерів наймають режисери, а не директор, — роздратовано відповів той.

— От паскудство! — вигукнув Вістович, відчуваючи, що з рук вислизає чудова зачіпка. — Костюмер знає більше за директора! Що за чортівня?!

— В усіх театрах найбільше про все і про всіх знають костюмери... — пробурмотіла Клара, але Вістович вже її не