Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

– Надвір, хлопці, надвір! Бийтеся з ними на відкритій місцині! Хапайте кортики! – вигукував накази капітан.

Я схопив із купи зброї кортик, і хтось ще, теж діставши кортик, різонув мене по руці, втім, болю я навіть не відчув. Вискочив із блокгауза, хтось біг позаду, але хто, мені не вдалось розгледіти. Лікар відбив напад пірата й, змусивши його позадкувати, вибив у нього з рук зброю й ударом кортика повалив його. Той упав горілиць.

– Тримайтеся біля будинку, хлопці, біля будинку! – командував капітан, і навіть, попри запеклість боротьби, я помітив якусь зміну в його голосі.

Машинально я підкорився й, високо занісши кортик, обігнув східний кут блокгауза, де несподівано наштовхнувся на Ендерсона. Він заревів диким голосом і замахнувся на мене кортиком, що зблиснув на сонці. Я не встиг навіть злякатися, але, ухиляючись від удару, оступився в грузькому піску й покотився по схилу вниз головою.

Вискакуючи з блокгауза, я бачив, як пірати перелазили через частокіл, збираючись з нами покінчити. Один із них у червоному нічному ковпаку, тримаючи кортик у зубах, уже закинув ногу, готуючись зістрибнути. Усе відбулося так швидко, що коли я зіп’явся на ноги, пірат у червоному ковпаку сидів у тій самій позі, а голова іншого тільки витикалася з-за частоколу.

Сутичка тривала кілька хвилин, і перемога була наша.

Ґрей, що вискочив із блокгауза слідом за мною, поклав з одного удару боцмана Ендерсона, перш ніж той встиг підняти кортик. Ще одного пірата вдалося застрелити біля бійниці, коли той цілився всередину блокгауза. Він лежав на піску в передсмертній агонії, а із затиснутого в руці пістолета досі курився димок. Третього, як я вже згадав, заколов доктор. Отже, з чотирьох піратів, що перелізли через частокіл, живим залишився один. Кинувши свій кортик, він швидко рятувався втечею, намагаючись перелізти назад через частокіл.

– Стріляйте в нього, стріляйте! – кричав лікар. – І скоріше назад, під прикриття.

Але його ніхто не почув. Постріл не пролунав. Останній пірат переліз через огорожу й зник у лісі. За кілька хвилин нападників залишилося п’ятеро: четверо лежало всередині огорожі й один – зовні…

Лікар, я і Ґрей поквапилися повернутися до блокгауза. Решта піратів, що вціліли, могли щохвилини знову зчинити стрілянину з мушкетів.

Пороховий дим розсіявся, і ми побачили, якою ціною дісталася нам перемога. Гантер непритомний лежав біля своєї бійниці. Джойс із простреленою головою вже не ворушився. Сквайр підтримував капітана, і обличчя в обох були страшенно бліді.

– Капітана поранено, – повідомив нам містер Трелоні.

– Пірати кинулися навтіки? – запитав капітан.

– Авжеж, але лише ті, які змогли, – відповів доктор. – П’ятеро з них вже не рушать із місця.

– П’ятеро! – закричав капітан. – Ми у виграші. У них вибуло п’ять людей, у нас троє, – отже, нас тепер четверо проти дев’яти. Це краще, ніж спочатку, коли нас було семеро проти дев’ятнадцяти.

Насправді піратів залишалося вісім чоловік, бо матрос, якого містер Трелоні підстрелив біля гармати, помер від рани того ж дня. Але ми дізналися про те значно пізніше.

Частина п’ята

Мої пригоди на морі

Розділ XXII

Як я втік із блокгауза

Стрілянина з лісу припинилася, і пірати не показувалися. Вони «дістали добру міру на сьогодні», як висловився капітан, і дали нам спокій, а в нас з’явилася можливість перев’язати поранених і приготувати обід. Ми зі сквайром взялися куховарити зовні, перед блокгаузом, попри небезпеку, хоча ми, скажу відверто, погано розуміли, що робили, бо зсередини лунали жахливі стогони поранених.

Із восьми постраждалих у сутичці живими залишалися троє: пірат, підстрелений у бійниці, Гантер і капітан Смоллетт. Стан перших двох був безнадійний. Пірат помер під час операції, а Гантер, попри всі зусилля лікаря, ніяк не приходив до тями. Він лежав нерухомо з пробитою грудною клітиною й ушкодженим при падінні черепом і важко дихав, так само, як старий пірат у нас у готелі після того, як його побив грець. Уночі, так і не опритомнівши, Гантер помер.

А капітанове поранення хоча й було серйозним, але небезпеки для життя не становило – його внутрішні органи не зазнали ушкоджень. Перша куля – куля Джоба Ендерсона – пробила йому лопатку й трохи зачепила легеню. А друга куля потрапила в литку й порвала сухожилок. Лікар запевняв, що капітан одужає швидше, якщо протягом кількох тижнів не ходитиме, не рухатиме рукою й не розмовлятиме.

Той випадковий поріз у мене на руці виявився дрібничкою. Лікар Лівсі наклав легку пов’язку й по-дружньому поскуб мене за вухо.

По обіді сквайр і лікар сіли біля капітана й почали радитися. Закінчили вони раду вже після полудня, і лікар узяв свій капелюх, пістолети, засунув за пояс кортик, поклав мапу до кишені й, перелізши через частокіл із північного боку, швидко зник у лісі.

Ми з Ґреєм сиділи віддалік і не могли чути їхньої розмови. Лікарів вчинок так здивував Ґрея, що той навіть випустив із рота люльку.

– Чорт забирай! Чи не з’їхав, бува, з глузду лікар Лівсі? – зойкнув він.

– Навряд чи, – відповів я. – У нього занадто міцна голова!

– Отже, це я божевільний? – здивовано спитав Ґрей. – Не інакше.

– Певно, лікар має план, – припустив я. – Мені здається, він пішов на зустріч із Беном Ґанном.

І, як виявилося, я влучив у ціль.

У зрубі стало нестерпно жарко. Від полудневого сонця пісок у дворі розпікся, а мені не давала спокою одна прикра думка. Я заздрив лікареві, що йшов прохолодним лісом, слухав пташок, вдихав смолистий запах сосен, а я тим часом підсмажувався в цьому проклятому пеклі, де одяг прилипав до гарячої смоли, усе було забруднено людською кров’ю, і скрізь валялися мерці.

Наша фортеця вселяла мені огиду і не менший страх.

Я мив підлогу, мив посуд – і щохвилини відчував, як зростає моя відраза до цього місця й моя заздрість до лікаря. Та ось я випадково опинився біля мішка із сухарями. Ніхто не дивився в мій бік, і я став готуватися до втечі: напхав повні кишені свого камзола сухарями.

Можете назвати мене дурнем. Я чинив нерозважливо, йшов на ризик, однак діяв з усією обережністю, на яку був здатен. Із цими сухарями я не помру з голоду принаймні добу.

Я прихопив два пістолі. Кулі й порох мав при собі, тож почував себе повністю озброєним.

План мій був не такий уже й поганий. Я намірився піти на піщану косу, що відокремлювала зі сходу нашу