Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 31. Тиша перед бурею

Будинок був наповнений теплим світлом, пахощами свіжої випічки й тихим сміхом. У цей день все мало бути спокійно, щиро, по-сімейному.
Маргарита Сергіївна святкувала день народження.

Адріан зробив усе, щоб його мама ні про що не хвилювалася. Вони з Нікою подбали про кожну деталь — від улюбленої музики Маргарити до її найулюбленішої черешневої шарлотки. У саду, під старою яблунею, поставили великий стіл, накритий білосніжною скатертиною. На столі квіти, свічки, легке ігристе вино. Атмосфера була майже магічною.

Маргарита виглядала щасливою. Вона знову сміялася щиро, без тіні болю в очах.
— Це найкраще свято за останні роки, — прошепотіла вона Ніці, ніжно торкаючись її руки.
Ніка усміхнулася, хоча глибоко в серці відчувала, що щось насувається. Адріан був замисленим весь день. Він часто мовчки дивився на неї, ніби хотів щось сказати — і зупиняв себе.

Адріан і справді вирішив: після святкування він усе розкаже Ніці. Про Ірен. Про дитину. Про свої страхи, сумніви і… про любов до неї.
Він не хотів брехати. Не хотів втратити її довіру. Ніка мала знати правду. Бо він бачив із кожним днем, як вона все глибше входить у його серце.

На задньому подвір’ї розставили столики, прикрашені легкими лляними скатертинами, а на кожному стояли букети з лавандою, бузком і півоніями — улюбленими квітами іменинниці.

Ніка бігала з усмішкою, допомагаючи з останніми деталями. Вона власноруч зробила десерти — ніжний мус із ваніллю та ягід, якого Маргарита колись згадувала з дитинства. Її очі світилися добром. Вона раділа — за маму Адріана, за нього самого, за цей мирний день.

Маргарита Сергіївна виглядала щасливою. Вона сміялася, приймала привітання, раділа подарункам.
— Сьогодні я маю все, — сказала вона, обіймаючи Ніку. — Добрих людей поруч, тепло серця й затишок дому. І це завдяки тобі.

Ніка лише ніяково посміхнулася й кивнула. Вона відчувала, як у грудях розквітає щось ніжне й глибоке. Адріан. Він подарував їй нове життя.

Та ось уже кілька годин вона ловила його погляди — короткі, важкі, зупинені. Він майже не торкався її поглядом, не був поруч, як зазвичай. І хоча він турбувався, ходив, вітання приймав, щось було не так.

Ніка думала, що він просто хоче зберегти їхні стосунки в таємниці — заради спокою матері.
Але її серце все частіше стискалося в тривозі.

Адріан стояв осторонь, бокалом ігристого торкавшись губ, але смаку не відчував. Його роз’їдала провина. Він дивився на Ніку — таку красиву, ніжну, справжню — й у грудях щось ламалося.

Він мав сказати їй. Після цього вечора. Обов’язково.
Не міг жити в брехні. Не міг дозволити Ірен використати цю «вагітність» як гачок. І водночас не хотів розбити серце жінки, яку щиро кохав.

Свято тривало. Сміх лунав, тости лилися, вечір повільно переходив у теплу сутінкову мить.
Маргарита Сергіївна сиділа в плетеному кріслі, загорнута в плед, і щиро усміхалася, слухаючи, як її син дякує їй за життя й силу, яку вона дала.

І тільки одна людина — Адріан — з кожною хвилиною відчував, як наближається момент, що зруйнує і свято, і спокій, і, можливо, їхнє кохання.

Гості поволі втихомирились, коли Маргарита Сергіївна сіла на почесне місце у плетеному кріслі. У руках вона тримала чашку з улюбленим зеленим чаєм, а очі її світилися від щастя. Було помітно, як багато для неї важить цей день — не подарунки, не квіти, а ті обличчя довкола. Її рідні.

Першим до неї підійшов Адріан.
Він став перед нею з келихом в руці, трохи схвильований, трохи стриманий, але щирий.

— Мамо, — почав він, — ти — найважливіша людина в моєму житті. Усе, що я маю, — завдяки тобі. Твоя любов, твоя сила, твої молитви завжди тримали мене на цьому світі. Я хочу, щоб ти знала — я вдячний тобі кожного дня. За життя. За серце. За все.

Він нахилився й поцілував її в чоло.
Маргарита зволоженими очима притисла сина до себе.

— Я так пишаюся тобою, мій хлопчику, — прошепотіла вона.

Потім до неї підходили інші — старі друзі, родичі. Згадували кумедні історії з минулого, дарували обійми, цукерки, хустки, прикраси. Атмосфера була теплою, живою, ніби час сповільнився для цієї миті родинного щастя.

Ніка стояла трохи збоку, дивлячись на Адріана — як він тримав маму за руку, як щиро усміхався, як у його очах миготіла глибока любов і турбота.

Її серце билося швидше.
Вона кохала його. Щиро, беззахисно. І вірила, що він — її доля.

А потім…
З’явилася Ірен.
Як тінь. Як буря.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍