Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 33 . Кров на білій стіні

Алія сиділа на ліжку, притискаючи коліна до грудей. Час тягнувся в’язко, як мед у холоді. Замість відповідей — мовчання, замість тепла — холодні стіни. Вона дивилася у вікно, але за ним — лише ліс і самотність.

Коли охоронець знову приніс їй їжу й поставив під двері, вона рвучко підійшла ближче.

— Почекай! Скажи мені щось! — голос її лунав тривожно.

Але він, мов тінь, не кинув жодного погляду. Просто пішов.

Алія вдарила кулаком у двері.

— Я ж не в'язень! Чуєш? Я ж… я ж його кохаю… — вона майже крикнула, але слова потонули у дерев’яній глухоті.

Наступного дня вона вже не витримала.

Розпач зібрався клубком у горлі. Вона з усієї сили почала гатити кулаками в дерев’яні двері. Один, другий, третій раз… Сльози текли щоками.

— Відкрийте! Прошу! — голос був надтріснутий.

У пориві вона змахнула рукою, й уламок металевого замка розсік їй  долоню. Кров миттєво почала стікати по пальцях, капати на підлогу. Світ перед очима хитнувся — і потемнів.

Охоронець, що чергував, в ту ж мить схопився, помітивши це по монітору. Він натиснув кнопку зв’язку.

— Шефе… Вона втратила свідомість. Кров. Швидко приїжджайте.

У той момент Карім, хоч і був посеред дзвінків і переговорів, почув ці слова так, ніби хтось проштрикнув йому груди ножем.

Він кинув все.

— Готуй машину. Я їду.

Його пальці тремтіли, серце билося шалено. Страх, злість і біль змішалися в ньому, бо попри все — він не міг дозволити їй зникнути з його життя.

Коли охорона відчинила двері, Алія вже лежала на підлозі — її рука була в крові, обличчя бліде, очі заплющені. Один із чоловіків нахилився до неї, перевірив пульс і одразу схопився за рацію.

— Вона без свідомості. Відкривайте прохід. Лікар уже в дорозі?

У цей момент за гулом двигуна за вікнами заскреготіли гальма. Карім влетів у дім, не знімаючи пальта, майже збивши охоронця з ніг. Лікар ішов за ним із сумкою в руках.

— Де вона?! — голос Каріма тремтів.

— У кімнаті, вона вже на ліжку.

Карім зайшов і завмер. Алія лежала, її рука перемотана бинтом, щоки безбарвні. Його серце стискалося від болю й провини. Він підійшов ближче, торкнувся її плеча.

— Аліє...

Вона розплющила очі. В погляді — страх, злість, розпач.

— Не торкайся до мене, — прошепотіла вона.

Карім опустив погляд. Йому не було виправдання. Він сам загнав її у цю клітку, і тепер вона розбивалася об неї щосили.

— Я викликав лікаря. Я... я не хотів, щоб все так було, — прошепотів він.

Лікар уважно оглянув рану, наклав нову пов’язку й дав Алії заспокійливе.

— Фізично з нею все буде гаразд, — сказав він до Каріма. — Але їй потрібен спокій. І турбота.

Карім кивнув, але в його очах була буря. Як дати їй спокій, коли сам він — причина цієї бурі?

Коли лікар пішов, Алія мовчала. Вона не хотіла навіть дивитися в його бік.

— Пробач... Я злякався, коли почув... Я не мав права тебе замикати. Просто... я не можу тебе втратити, — тихо промовив Карім, сівши поруч.

Алія відвернулася до стіни, ковтаючи сльози. Її серце ще не пробачило, але й не могло більше ненавидіти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍