Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Минуло кілька днів. Після пережитих буремних подій, щось у Карімі змінилося. Він став уважнішим, спокійнішим, більше не кричав, не вимагав — навпаки, турботливо огортав Алію своїм теплом, наче боявся знову втратити. Його дотики стали ніжні, погляд — глибокий, майже благаючий.

Алія відчувала, як її серце повільно, але впевнено тане. Вона дозволяла собі усміхатись, насолоджуватись кожною дрібницею: співом пташок у саду, ароматом кави на терасі, шелестом дерев. Вона частіше виходила надвір, доглядала за квітами, пекла солодощі — відчувала, що живе.

Охоронець Азат — молодий, щирий хлопець — часто допомагав їй донести випічку чи воду в сад. Вони почали розмовляти, іноді навіть сміялись. У ньому не було страху чи осуду — лише доброта. Алія вперше за довгий час відчула щирість без присмаку болю.

До душі їй припала і покоївка Азель — розумна дівчина з добрим серцем. Вона не ставила зайвих запитань, але завжди була поруч, коли Алії ставало важко. З ними вона не почувалася полонянкою.

Тепер маєток у лісі не здавався в’язницею. В ньому з’явилися люди, що зігрівали душу, і Карім, що, попри свою темряву, був готовий змінюватись заради неї.

Алія почала вірити, що можливо все — навіть загоїти рани і полюбити вдруге.

Сонце ледь хилилося до горизонту, коли Алія вийшла з кухні, тримаючи в руках кошик зі щойно спеченими булочками. Теплий аромат кориці і ванілі тягнувся за нею, наповнюючи маєток затишком і спокоєм. Вона усміхалась — щиро, по-дитячому — давно не відчувала такої простоти в душі.

На подвір’ї стояв Азат. Він уже чекав її, ніби знав, що вона прийде саме з чимось смачненьким. Вони почали розмову: про погоду, про сад, про улюблені страви — невимушено, по-дружньому. Алія сміялася легко, її очі світилися теплом.

Але з вікна на другому поверсі все це бачив Карім.

Його серце стислося. Він не чув слів, але бачив вираз обличчя Алії. Бачив її усмішку — ту, яку ніколи не дарувала йому..... Раптом у грудях спалахнуло щось темне, палюче. Ревнощі.

Карім спустився миттєво. Підійшов до них мов буря, вирвав кошик з рук Алії й кинув на землю так, що булочки розсипались по плитці.

— Від сьогодні ти звільнений! — гаркнув він до Азата, поглядом, який міг би вбити. — Забирайся з моїх очей!

Потім схопив Алію за зап’ясток. Її обличчя зблідло. Вона не впізнавала його — не того Каріма, який ніжно торкався її щоки вночі, не того, що обіймав, коли вона плакала.

— Що ти собі дозволяєш? — його голос тремтів від гніву. — Фліртуєш з охоронцем?!

— Це не так! — закричала вона крізь сльози. — Азат мій друг! Він просто... просто добрий до мене...

— Достатньо!

Їхня сварка була гарячою, як вогонь, повною болю, докорів і недовіри. Алія плакала, намагаючись пояснити, що не мала злого наміру. Але Карім був глухий до її слів. Його серце охопили отруйні ревнощі, яких він не міг позбутися.

Не витримавши більше, Алія вирвала руку і побігла в дім. Двері її кімнати грюкнули, як постріл. Вона впала на ліжко і ридала до ранку, а за вікном місяць сумно спостерігав за тишею, в якій вмирала довіра.