Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 32. Розмова з Єратом

Світло ранку м’яко торкалося її оголеного плеча, але тепло, яке ще вчора зігрівало її душу, раптом змінилось холодом. Алія прокинулася одна. Каріма не було поруч. Вона сіла на ліжку, притискаючи ковдру до грудей, і відчула тривожний тиск у грудях. Щось було не так.

Вона підійшла до дверей — замкнені. Серце стиснулось. Вона смикнула ручку ще раз, потім знову. Раптом різко застукала по дереву долонею.
— Відчиніть! — голос її зривався. — Це якась помилка… відчиніть, прошу!

Але у відповідь — тиша.

Очі Алії наповнились сльозами. Вчора вона віддала себе йому повністю — не тілом, а душею. Вона відкрилася, розчинилася в ньому, повірила, що між ними щось змінилося. Що в цій ночі було прощення, надія, новий початок… А сьогодні — знову холодна клітка. Замкнені двері. Недовіра.

Вона впала на підлогу біля дверей і заплакала. Її руки тремтіли, губи шепотіли його ім’я.
— Карім… чому?

Алія не знала, що Карім, повернувшись у місто, не міг знайти в собі спокою. Він тримав образу, зраду, страх втрати. Вона була всім, що він любив — і всім, що його знищувало. Він не міг пробачити так швидко. Не міг довіряти знову, хоч як сильно хотів.

І тому наказав: замкнути.
Бо легше було замкнути двері, ніж знову відкрити серце.

Карім стояв біля панорамного вікна, в руці келих з бурштиновою рідиною, яку він так часто тепер пив замість води. Погляд його був далекий, втрачений у хаосі думок. До кімнати без стуку зайшов Єрат. Брат завжди відчував, коли Карім доходив до межі.

— Вона вже нічого не означає для тебе? — спитав Єрат тихо, без осуду, але з тривогою.

Карім мовчав. Тільки ковтнув віскі.

— Ти замкнув її, Карім… Після того, що між вами було. — Єрат зітхнув і підійшов ближче. — Ти її кохаєш, чи караєш?

— Я не знаю, що я роблю, — тихо сказав Карім, і в голосі його з’явилась надломлена щирість. — Мене рве зсередини. Коли я дивився на неї — після всього — мені хотілось її торкнутись… і водночас вдарити по серцю, як вона зробила зі мною.

— Вона повернулась до тебе. Не до нього. І була щирою, я це бачу, — спокійно сказав Єрат. — А ти караєш її не за втечу… а за те, що боїшся знову їй повірити.

Карім рвучко повернувся до брата:

— Я їй довірив все, Єрате! Вперше в житті я дозволив собі кохати, не контролювати, не володіти — кохати! А вона втекла… з іншим! І ти хочеш, щоб я просто забув це?

— Ні. Я хочу, щоб ти навчився пробачати. Бо справжнє кохання — це не лише пристрасть. Це здатність залишитись поруч навіть тоді, коли болить.

Карім опустив очі. Келих тремтів у його руці. В його грудях щось стогнало — гордість, гнів, і… надія. Маленька, ледве жива, але ще жива.

— Я не знаю, чи зможу, — прошепотів він.

— Спробуй. Інакше втратиш її знову.

Карім сидів у темній кімнаті. Світло лампи кидало на стіни тіні, що наче ворушилися разом з його думками. Він крутив у пальцях запальничку, мовчки дивлячись у порожнечу.

Його роздирало зсередини.

Він торкався губ, згадуючи її дотик, її погляд  тієї ночі — такий справжній, такий щирий. Але кожного разу перед очима з’являлось обличчя Аміра, і пекучий вогонь ревнощів пронизував груди.

"Чи була вона щирою? Чи знову грає роль, щоб вижити?.."

Карім втратив здатність розрізняти правду й брехню. Його серце хотіло вірити, але розум кричав про зраду.

Здавалося, він почав пробачати, але ревнощі не відпускали. Він ловив себе на думках, що стежить за її поглядом, за інтонаціями, боїться знову обпектися.

Раптом пролунав дзвінок.

— Алло?

— Шеф… Це з Йорданії. У нас проблеми з поставками. Один з партнерів зник, другий вимагає нових умов. І… здається, хтось грає проти нас.

Карім зціпив зуби.

— Хто?

— Поки що не ясно. Але це схоже на спробу підставити нас.

— Відправ людей. Перевірте кожного. Якщо дізнаюся, що це зрада — вони пошкодують, що взагалі дихають.

Він кинув слухавку з такою силою, що вона відлетіла вбік. Гнів закипав у жилах. Не встиг оговтатись від зради Алії — як світ навколо знову починає тріщати.

Карім підвівся, і пройшовся кабінетом.

— Усі зраджують. Один за одним… — прошепотів він.

Але думки знову повернулись до Алії.

"Вона теж зрадила. Але чому її очі тоді плакали правдою?.."

Він уже не був впевнений ні в чому.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍