Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Карім стояв біля широкого вікна, тримаючи телефон у тремтячій руці. Голос охоронця лунав у слухавці, чітко й холодно:
— «Ми їх зловили. В аеропорту. З новими паспортами. Вони мали летіти до Стамбулу».

Його серце заклякло. Пальці зціпили келих, і скло тріснуло від натиску. Він не сказав нічого у відповідь, лише кинув слухавку на стіл і, не вагаючись, відкрутив нову пляшку віскі. Його обличчя було бліде, очі — повні болю й зради.

Він пив мовчки, один за одним, аж поки не впав на диван, важко дихаючи. Його серце пекло. «Як вона могла?..»

Після кількох годин мовчазної агонії він нарешті видав наказ:
— Везіть її у заміський будинок. Туди, де ні душі».

---

Алія сиділа на задньому сидінні чорного джипа. Її руки тремтіли, очі були вологі. За вікном пролітали села, поля, згодом — густі зарості. Вона не знала, куди її везуть, але в глибині душі вже попрощалася з життям.

Коли за вікнами залишився тільки ліс, її серце завмерло. «Він уб’є мене… Тут ніхто не знайде…» — думала вона, тиснучи пальці до болю.

Та машина не зупинялася. Ще через годину вони нарешті зупинились біля будинку — сучасна вілла з дерев’яним фасадом, схована серед дерев. Мертва тиша навкруги. Навіть птахи не співали.

Її провели всередину, не сказавши жодного слова. Кімната, в яку її завели, була простора й охайна, але холодна, як і атмосфера в будинку.

Алія стояла посеред кімнати. Серце стукало, дихання переривалося. Вона навіть не знала, чого чекати.

Коли двері нарешті відчинилися — він увійшов.

Карім.

Високий, темний, грізний. Його обличчя було кам’яним. Погляд — без дна. Він стояв і мовчки дивився на неї.

Алія не підводила очей. Її душа кричала від сорому, провини й болю. Вона зрадила його. Зрадила серце, що відкрилося їй.

— «Пробач...» — нарешті ледь чутно прошепотіла вона, не сміючи дивитись на нього.

Та Карім не сказав жодного слова. Лише стояв, дивився і стискав кулаки. Його гордість була розтоптана. Але всупереч усьому… він усе ще кохав її.

Вони стояли в тиші, двоє — зранені, загублені, і не знали, що буде далі.

Карім стояв нерухомо, мов статуя, тільки очі в нього горіли вогнем — гнів, біль, ревнощі, образа. Всі ті емоції злилися в одну некеровану бурю. Алія стояла перед ним, мов перед вироком.

— Ти зрадила мене, — його голос зривався. — І після всього — ще маєш сміливість мовчати?!

— Я не… — вона ледь дихала. — Я не знала, що роблю… Я думала, тікаючи, знайду свободу… Але втратила себе…

— Ти була з ним! — рикнув Карім, стискаючи кулаки. — У вас був дах над головою, ночі без камер і охорони… Скажи мені, Аліє, ви спали разом?

Вона похитала головою, але сльози перекрили голос. Її губи тремтіли. Зрештою вона прошепотіла:

— Ми не....Я…я ...  ще невинна.

Карім здригнувся. Мовби ці слова пронизали його наскрізь.

— Амір… не торкався мене… як жінку… — продовжила вона тремтячим голосом. — Я не могла… Навіть коли хотіла втекти — серце моє залишилося з тобою… Я ненавиділа себе за це… бо ти ж мене тримав силоміць… а я все одно… все одно…

Її голос зірвався, і вона прикрила обличчя руками, наче намагалась сховатися від світу. Карім дивився на неї, мов уперше. Він підійшов, торкнувся її рук, змусив подивитися йому в очі.

— Ти… невинна?

— Так, — ледве чутно.

Мовчання між ними було пронизане вітром, що стогнав за вікнами, і серцебиттям, яке гупало в обох.

Карім повільно обійняв її, не як чоловік, що хоче, а як той, що молиться. Його долоня ковзнула по її волоссю, інша — тримала її талію, притискаючи до себе. Він торкався її губами, але не з жорсткістю, а з благоговінням.

— Пробач мені… — прошепотів він їй у скроню. — За все.

Пальці Каріма ковзнули по її плечах, знімаючи з неї легку тканину сукні. Вона впала на підлогу беззвучно, як останнє вагання. Алія не тікала. Її тіло тремтіло, але не від страху, а від новизни. Вона дивилась на нього, ніби шукала дозволу в його очах, і він дав його — лише поглядом, лише тишею.

Він вклав її в ліжко обережно, як найдорожчий скарб. Кожен дотик був сповнений благоговіння — мов молитва. Його пальці ковзали по її шкірі повільно, зосереджено, вивчаючи її з пошаною. Її подих збивався, серце билося шалено, але вона більше не сумнівалась.

Їхня близькість не була дикою — вона була ніжною, тривожно-красивою. Це не була гра пристрасті, це була їхня спокута. Він торкався її з тією повагою, якої вона ніколи не знала. І коли настав момент, вона заплющила очі, стиснувши його руку. Він зупинився — і вона прошепотіла:
— Не відпускай…

Її перший біль змішався з його поцілунками, і все, що було раніше — втечі, образи, мовчання — зникло. Залишились лише вони: двоє, що втратили й знайшли одне одного одночасно.

Алія тихо плакала, але це були не сльози страху. Це була тиха подяка за те, що навіть у найтемнішій історії може з'явитися світло.

І коли вони затихли в обіймах одне одного, Карім прошепотів:
— Я не заслуговую тебе… Але я вже ніколи не зможу тебе відпустити.