Філіп Майєр - Син

у якого стріляв минулої ночі, — він устиг вистрелити в мене вже після того, як упав.

Кемпбелл поглянув на мене так, ніби я був удвічі молодшим за нього, а не навпаки.

— Сповістіть тих мексиканців, які ще живі, що вони можуть сховатися в моєму ранчо, — сказав я йому.

— Це полегшить мені роботу.

Сержант, здавалося, не дуже й здивувався та зрадів, почувши це. Він знову перевів погляд на Ґуїллермо Чавеза (цей двадцятип’ятирічний хлопець був узагалі ветеринаром — як колись і його батько).

— Хто перев’язував вам рани? — спитав Чавез, розбинтовуючи руку сержанта.

— Я й перев’язував, — знизав плечима Кемпбелл. — А ви… справді лікар?

— Так, але лікую здебільшого тварин, — подивився Ґуїллермо просто йому в вічі.

— А диплом ви хоч отримали? — удав, що не зрозумів натяку, сержант.

— А хіба не видно? Ось тут усе написано! — показав лікар собі на лоба.

— Трясця ж твоїй матері… — пробурмотів Кемпбелл.

— Я радий, що ви приїхали сюди, — мовив Чавез. — Хоч і не думав, що скажу таке комусь із вас, рінче.

Сержант знову проігнорував його випад.

— Що буде, якщо кістки на руці так і зростуться? — спитав він.

— Вам буде важко згинати пальці, — стенув плечима лікар. — Що ж до рани в передпліччі — вона серйозніша, ніж ви думаєте. Куля сильно пошкодила кістку та тканини, і може розвинутися інфекція, що призведе до…

— …до того, що я втрачу руку?

Голос Кемпбелла затремтів, і на якийсь момент я побачив його таким, яким він є насправді. Наляканим двадцятирічним хлопчиною. Та це тільки на мить, адже маска вже дуже сильно приросла до його обличчя.

— Ось порошок, який треба засипати в рану, — сказав лікар. — Коли він перетвориться на липку рідину — засиплете ще. Сухий порошок завжди повинен бути в рані.

— Схоже на жовтий цукор.

— Це суміш цукру та сульфаміду.

— Звичайний столовий цукор.

— Головне, що допомагає. І навіть просто цукор допоміг би.

— Якась довбана маячня…

— Вирішувати вам. Хочете — лікуйте ним рану, хочете — не лікуйте. Рінче застрелили мого кузена в окрузі Старр, а в Бравнсвіллі — убили мого дядька та його сина. А я ось допомагаю вам…

— Таке життя, що вдієш, — пробурмотів сержант.

— Скажіть це Альфредо Серда, Ґреґоріо Кортезу або Педро Ґарсія. Чи їхнім дружинам, дітям і маленьким онукам, яких теж повбивали. Рінче завжди заварюють криваву кашу, та не сьорбають її самі. Хіба що армія може навести лад після вас. Але це річ така очевидна, що я навіть не сперечатимуся на цю тему.

Кемпбелл мовчки розминав пальці правої руки, намагаючись, певно, зрозуміти, чи зможе він тримати нею рушницю.

— Дасте мені трохи морфіну? — скривившись, спитав він лікаря, а тоді — подивився мені у вічі. — У нас немає грошей, щоб заплатити вам за притулок для мексиканців на ранчо.

— Коли сюди прийде армія?

— Ніколи.

— Ну, тоді… Як-то кажуть: «Є бандит — є рейнджер».

— Еге ж. Утім, ви не розумієте, що таке бути рейнджером.

Саллі, напевно, мало не луснула від злості, коли я сказав їй телефоном про притулок для мексиканців. Вона одразу ж забажала поговорити з Консуелою, нашою старшою служницею. І я, стоячи поруч, чув, як моя дружина наказувала їй сховати десь у надійному місці наше столове срібло та інші коштовності. А тоді Консуела знову передала слухавку мені.

— Що з тобою коїться, Пітере? — вереснула Саллі.

— Ці люди загинуть, якщо не сховаються в нас.

Вона промовчала.

— Ґленн невдовзі одужає, не хвилюйся, — сказав я.

— Звідки ти знаєш? — почувся її розгніваний голос. — Ти ж навіть не приїздив до нього!

Я сподівався, що мексиканці зійдуться до нас якось непомітно. Але вони насунули одразу всім гуртом, а це була майже сотня людей. Деякі з них приїхали автівками або верхи, а деякі — ішли пішки, тягнучи своє майно, як-то кажуть, на власному горбі. Мідкіфф і Рейнолдс, не чекаючи прохання, відправили своїх людей, щоб вони допомагали нам захищати мексиканців. Але полковник, звичайно ж, торочив своє: «Вони прийшли захищати наше ранчо. Не будь ідіотом, Пітере».

Кемпбелл особисто прибув до нас, щоб усе перевірити (він знайшов вісьмох помічників, хоч і не мав на це законних повноважень), і, переконавшись, що все гаразд, повернувся до містечка. Сержант помітно кульгав, а його права рука була перев’язана. Та йому все-таки вдалося знайти сякий-такий вихід із цього кепського становища: він десь роздобув вінчестера триста п’ятдесят першого калібру, який можна тримати та перезаряджати лише однією рукою. Я не запитував, де саме він дістав цю зброю. Тільки-но Кемпбелл пішов, ми позамикали всі ворота, а Чарлз і всі наші вакуерос вирили собі окопи біля дороги.

Розділ 10

Ілай-Тіететі

1849 рік

Котсотеки оселялися переважно біля річки Канейдіан, де закінчувалися сухі землі Ллано-Естакадо й починалися каньйони з квітучими долинами. Територія цього племені простягалася аж до околиць Остіна; Тошавей знав права моєї родини краще, ніж я сам. Техасці свого часу підписали договір, у якому було зазначено, що на захід від Остіна вони жодних поселень не будуватимуть. Але згодом «блідолиці» порушили цю обіцянку так само легко, як і дали її.

— Одного дня, — розповідав мені Тошавей, — ми побачили, що хтось вирубує наші дерева, щоб побудувати собі дім. А тоді з’явилося ще кілька будинків. І ми вчинили так, як учинив би будь-хто, до чийого дому хтось увірвався, щоб оселитися там разом зі своєю родиною. Скажи-но, Тіететі-Таїбо (це було моє нове ім’я): що зробив би білий чоловік, якби хтось удерся до його будинку? Що б він сказав? «Я — кахуу, мишеня. Забирайте, будь ласка, мій будинок та мою землю і сплюндруйте, якщо хочете, могили моїх предків». Так?

Я мовчки похитав головою.

— Правильно. Він сказав би: «Я повбиваю вас і повириваю серця з ваших грудей!»

Ми з ним, розташувавшись під старими тополями, милувалися мальовничістю річки Канейдіан. Трава тут росла густа й висока — найкращий корм для коней та інших травоїдних тварин (так багато, що їм нізащо не з’їсти всього). Сонце поволі сідало, і цвіркуни вже завели свою колискову; просто над нашими головами чубилися на тополиній гілці якісь невеличкі пташки. На тому березі річки, де розташувалися ми, очерет наче збирався спалахнути: так яскраво його осявали червоні промені вечірнього сонця. А на іншому березі, за яким десь далеко на півдні жили у своїх домівках білі люди, уже