Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Злата притиснула коліна до грудей і обережно озирнулася — здається, ніхто особливо на них не дивився. Всі були зайняті своїми розмовами й сміхом.

Алекс підсунувся ближче, його коліно торкнулося її ноги під водою. Злата здригнулася, але не відсунулась.

— Все ще злишся? — тихо запитав він, нахиляючись так, що вона відчула його подих біля вуха.

— Я не злюсь, — буркнула вона, дивлячись у воду. — Просто... ти поводишся так, наче все дозволено.

— І що, мені заборонено хотіти бути ближче до тебе? — Алекс посміхнувся куточком губ.

Злата підняла на нього очі. Її серце шалено калатало. Від теплого пару, від його голосу, від цієї небезпечної близькості.

— Ми друзі, Алекс, — прошепотіла вона. — Просто друзі.

Він мовчки дивився на неї кілька довгих секунд. Його очі в сутінках здавалися майже чорними.

— Ти справді в це віриш? — м’яко спитав він.

Злата відкрила рот, щоб щось відповісти, але в цей момент Антон гучно плеснув водою, і всі навколо вибухнули новою хвилею сміху.

Вона швидко відвела погляд, змусила себе посміхнутися і відпустила напругу з плечей.

Алекс більше нічого не сказав. Він тільки опустив руку назад у воду, ніби нічого й не було. Але Злата весь вечір відчувала його погляд на собі — теплий  і до болю пронизливий.

Над ними тихо потріскували лампочки в гірлянді. Листя повільно падало з дерев, оберталося у повітрі, і ніч наповнювалася якимось затишним, майже магічним спокоєм.

Цей день залишиться в пам’яті теплим островом серед холодної осені.