Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

його «діалогічної» енергії. Назва збірки повторює назву поетичного циклу Райнера Марії Рільке, перекладом вірша якого «Благовіщення» вона й починається. Чомусь у книжці немає Жаданового перекладу вірша Бертольта Брехта, який був в електронному варіанті збірки. На мій погляд, шкода — адже Жадан не менше, ніж із Рільке, суголосний із Брехтом в «олюдненні» образу Богоматері, у виході за рамки канону.

До Марії поет апелював і раніше в пошуках критеріїв життєозначення, але то було епізодично і не завжди прозоро. Тут же — принаймні в перших віршах — маємо пряме звертання до неї, в розгубленості й розпачі від неспівмірності досвідів двох епох людства і двох національних світів, від неспівмірності заповіданого й наявного:

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:

чорні робочі долоні, стрижена голова,

зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати —

тимчасова адреса, країна напівжива.

Мають свої страхи, шанують свій закон,

не потребують змін, сміються із заборон.

Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,

і які заборони можуть бути під час похорон?

А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,

бачить різні знамення, чинить різні дива,

стверджує нам уперто, що сила в любові,

так ніби саме з любові росте трава…

Це справді дивні слова. І не просто дивні, а й ворожі, нетерпимі для тих, хто живе у світі ненависті й неприйняття інакшості. Тому «наші діти» переказують «синові Марії»: хай забирається геть з їхньої країни і забирає з собою всіх чужинців і ворогів. «…Хай не чекає початку нових пожеж, хай пам'ятає, що всіх, хто залишиться з нами, ми всеодно топитимемо вздовж узбереж. Хай забирає звідси всіх цих людей, хай тішить їх одною із власних ідей». Але далі йде ухильність, у якій — весь фальш подвійної псевдохристиянської моралі: «Хай повертається згодом, щоб врятувати якщо не нас, то хоча би наших дітей».

Тут доводиться застерегтися. Хтось із українських читачів може сприйняти оте «ми» і «наші діти» виключно на свій український рахунок. Це було би звужене й схиблене сприйняття. Звісно, в отому «ми» є й ми як українці. Але більше як люди переповненого ненавистю й жорстокістю сучасного світу, як одна з його «гарячих точок», але, може, й ненайгарячіша. У цьому розумінні Сергій Жадан — поет, умовно кажучи, не «український», а світовий. Його українські болі й тривоги — частина світових, вони вплетені в них. Недарма тема біженства й долі біженців драматично звучить у нього не один рік, ще до нашої донецької біди.

— Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

— Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.