Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

давши волю думкам. Видовище, яке відкрилося моїм очам, було банальним, а для мого втомленого зору здавалося ще банальнішим. Сама примітивність мною побаченого робила його якимсь нереальним. Вулиця з низенькими будинками, на перший погляд, здавалася вбогою, але за відчуттям убогості з’явилося дивне відчуття щастя. Вулиця була не тільки вбогою, а й дуже гарною. З жодного будинку не долинало ні звуку. На розі бовванів темний силует смоковниці. Дашки над ґанками — вищі за довгу лінію стін — здавалися зробленими з нескінченної субстанції ночі. Пішохідна стежка обривалася над вулицею, невимощена вулиця була з первісної глини, глини, яка належала Америці, ще не завойованій конкістадорами. Провулок у глибині, що мав вигляд сільської вулиці з напівобваленими будинками, тягся кудись у напрямку Мальдонадо. Над землею, оповитою темрявою і хаосом, рожевий глиняний мур, здавалося, не всмоктував світло місяця, а випромінював власне сяйво. Чи можна знайти кращий символ для ніжності, аніж це рожеве світло?

Я дивився на цю невибагливу картину й не міг одірвати від неї очей. Потім подумав, повторивши цю думку вголос: «Усе тут так само, як і тридцять років тому…» Я прикинув, що означає такий проміжок часу: для одних країн це зовсім небагато, але дуже давно в цьому регіоні світу, який швидко й динамічно змінюється. Здається, десь защебетала пташка, і я відчув до неї любов, крихітну, як і сама пташка. Але більш імовірно, що в тій запаморочливій тиші було чутно лише сюрчання цикад, яке теж лунало ніби поза часом. Думка «Я перебуваю в тисяча вісімсот якомусь році», що миттєво промайнула в моїй голові, перестала бути вервечкою випадкових слів і перетворилася на очевидну дійсність. Я відчув себе мертвим, таким собі спостерігачем, що дивиться на цей світ з якоїсь абстрактної далечини, й мене опанував моторошний страх перед знанням, яке наблизило мене до незбагненних істин метафізики. Я не думаю, що мені пощастило дістатися уявних витоків часу, але мене опанувало відчуття, що я починаю розуміти невловне й нереальне значення слова «вічність». Лише згодом мені вдалося передати це відчуття словами.

І ось що я можу про нього сказати. Ця чиста репрезентація однорідних фактів — тихої ночі, осяяного місячним світлом муру, суто провінційного запаху козолисту, первісної глини — не просто подібна до тієї, яка була на цьому перехресті багато років тому; ні, це не подібність, не повторення, не схожість, це те саме, що було й тоді. І якщо наша інтуїція вловлює цю тотожність, то час — ілюзія; і щоб її розвіяти, досить подумати про те, що його видиме вчора нічим не відрізняється від його видимого сьогодні.

Очевидно, що кількість таких миттєвостей у людському житті не нескінченна. Його елементарні стани — стан фізичного страждання і фізичної втіхи, стан сонливості, стан, у якому ми слухаємо музику, стан великої душевної напруги або глибокого розчарування — ще менше пов’язані з конкретними характеристиками окремої особи. Це дає нам підстави зробити висновок: життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним. Але навіть у нашій убогості ми не можемо бути впевнені, адже час, який легко спростовується нашими почуттями, не так просто спростувати розумом, у самій основі якого закладено поняття послідовності. Таким чином пережита мною миттєвість чистого екстазу та відчуття вічності, що їх подарувала мені та ніч, залишаються у вигляді емоційної розповіді та досить туманних висновків, які я виклав на цих сторінках.

Кенінґи

Одна з найбільших аномалій, про які ми читаємо в історіях літератури, — це загадкові натяки, або кенінґи (kenningar) в ісландській поезії. Вони набули поширення десь близько 100 року після Р. X.: то був час, коли на зміну анонімним thulir, або рапсодам, що лише повторювали відомі зразки, прийшли скальди (escaldos), поети персональної творчості. Існує звичай вважати їх представниками доби занепаду; але цей осудливий вирок — незалежно від того, об’єктивний він чи ні — має стосунок до розв’язання проблеми, а не до її постановки. Нам досить буде поки що погодитися з тим, що це була перша спроба інстинктивної літератури створювати вербальні формули, що роблять текст приємним для читання.

Для початку я наведу найвідоміший з прикладів, які вводять нас в оману. Ідеться про один з багатьох віршів, що розсіяні по тексту «Саги про Ґреттіра»:

Герой убив сина Мака;

Була буря мечів і годівля круків.

У цьому чудовому рядку влучне протиставлення двох метафор — однієї, бурхливої, і другої, жорстокої і розтягнутої в часі — дотепно обманює читача, навіюючи йому думку, що йдеться про гостре сприйняття битви та її результатів. Але насправді зміст цих рядків значно простіший. «Годівля круків» — щоб ви знали це відразу — є одним із синонімів слова «труп», а «буря мечів» є синонімом слова «битва». Саме такі еквівалентності й дістали назву кенінґів. Утримувати їх у пам’яті й застосовувати з метою уникнути повторів було палким ідеалом тих первісних любителів літератури. Якщо їх була достатня кількість, то з їхньою допомогою можна було розв’язати всі труднощі, пов’язані з побудовою строгої метрики, дуже вимогливої до алітерації та внутрішньої рими. Як приклад їхнього вільного й досить-таки безладного застосування можна навести такі рядки:

Нищитель племені гігантів

Здолав могутнього тура на луках меви.

Так і боги, поки сторож дзвона бідкався й нарікав,

Убили сокола річкової заплави.

Й нічим не допоможе цар греків

Коневі, що біжить по вершечках рифів.

Нищитель племені гігантів — це червонопикий Тор{96}. Сторож дзвона — священнослужитель нової віри, залежно від того, як він означений. Цар греків — Ісус Христос із тієї досить туманної причини, що це один із титулів константинопольського імператора, а Ісус Христос не нижчий за нього. Тур на луках меви, сокіл річкової заплави та кінь, що біжить по вершечках рифів, — це не три різні аномальні тварини, а один корабель, який терпить лихо. З цих ускладнених синтаксичних рівнянь перше належить до другого ступеня, оскільки луки меви означають море. Розв’язавши ці окремі вузли, я залишаю читачеві зрозуміння всіх інших рядків, зрозуміти які не так уже й важко. «Сага про Ньяла» вкладає їх у плутонічні уста Стейнвори, матері скальда Рефа, яка протягом цілого епізоду абсолютно прозорою прозою розповідає, як велетенський Тор надумав битися з Христом, а той не наважився прийняти виклик. Ніднер, фахівець із германської філології, шанобливо пише про «суперечливий людський вимір» цих