Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

постатей і закликає виявити до них інтерес «нашу сучасну поезію, яка так прагне віднайти цінності реального життя».

Ще за один приклад можуть правити вірші Еґіля Скалаґрімсона:

Фарбувальники вовчих зубів

Змарнотратили м’ясо червоного лебедя.

Сокіл роси меча

Нагодував себе героями з рівнини.

Змії з піратського місяця

Виконали волю Ланцюгів.

Такі рядки, як третій і п’ятий, дають нам майже органічну втіху. Те, що вони намагаються передати, не має ніякого значення, бо вони, власне, нічого не означають. Вони не закликають помріяти, не розбуджують ані образів, ані пристрастей. Вони не є відправними точками, вони — кінцеві пункти. Втіху — достатню й мінімальну втіху — ми знаходимо в їхньому розмаїтті, у різнорідному контакті зі словами цього фрагмента[40]. Можливо, саме так розумів його й автор, і його символічний зміст був простим додатком до змісту інтелектуального. Ланцюги — це боги; піратський місяць — щит; змія з піратського місяця — спис; роса меча — кров; її сокіл — крук; червоний лебідь — будь-який закривавлений птах; м’ясо червоного лебедя — мерці; фарбувальники вовчих зубів — щасливі воїни. Думка відкидає ці перетворення. Щит може обійтися й без такого визначення, як піратський місяць. Це незаперечна істина, але не менш незаперечною істиною є й той факт, що ця формула не дозволяє замінити себе «щитом», не втративши повністю свого смислу. Замінити кожен кенінґ відповідним словом не означає зробити явним прихований зміст; це означає знищити поетичний твір.

Балтасар Ґрасіан-і-Моралес, який належав до Товариства Ісуса, виступає проти надуманих перифраз із механізмом, схожим на або тотожним механізму застосування кенінґів. Ішлося про теми літа або світанку. Замість просто подавати їх, він їх обґрунтовує та узгоджує з провинною боязкістю. Ось сумний продукт цих його зусиль:

Після того як у небесному амфітеатрі

Вершник дня

На Флеґетоні хоробро бився

З осяйним биком,

Вимахуючи золотим променем списа

І втішаючись оплесками

Чудового видовища небесних світил —

Натовпу дам прекрасних,

Які, в радості й щасті своїх уборів,

Сидять на балконах Аврори;

Після того як у дивній метаморфозі,

Пишно вбраний у пір’я,

Несучи гребінь вогненний

До безлічі осяйних зірок

(Курей з курників небесних),

Вийшов Півень червоновинного Феба,

Ведучи курчат із Яйця лебединого,

Бо велика Леда, зрадивши Бога,

Мусила висиджувати їх, як квочка…

Бурхливе бико-куряче божевілля превелебного отця — ще не найтяжчий гріх його рапсодії. Значно більш гнітюче враження справляє її логічний апарат: чітко продумане розташування кожного імені та його жорстокої метафори, неможливе ствердження очевидних дурниць. Наведений вище вірш Еґіля Скалаґрімсона — це проблема чи, можна сказати, навіть загадка. Проблема неймовірної мови, мовного безладу. Щодо Ґрасіана, то, хоч це й може здатися дивним, він був добрим майстром прози; письменником, спроможним на дуже витончені знахідки. Це можна довести, наприклад, на такому реченні, що вийшло з-під його пера: «Маленьке тіло Петера Крисолоґа вміщувало в собі велетенський дух; короткий панегірик Плінія{97} можна порівняти з вічністю».

У кенінґах домінує функціональний характер. Вони менше визначають об’єкти своєю формою, аніж своїм застосуванням. Вони, як правило, оживляють те, до чого доторкаються, не загрожуючи обернути цей процес, коли їхня тема жива. Їх було безліч, а сьогодні вони майже забуті; саме цей факт спонукав мене підібрати деякі з цих зів’ялих квітів риторики. Я скористався з першого збірника відповідних текстів, укладеного зусиллями Сноррі Стурлусона{98} — відомого як історик, як археолог, як конструктор термів, як автор генеалогій, як президент асамблеї, як поет, як подвійний зрадник, що втратив голову на пласі, і як привид[41]. Він уклав цей збірник 1230 року, з метою просвіти. Він прагнув задовольнити дві свої пристрасті, які мали досить протилежне спрямування: прагнення до поміркованості й поклоніння культу предків. Йому подобалися кенінґи, а надто тоді, коли вони були не дуже заплутані й могли бути підтверджені класичним прикладом. Цитую його слова: «Цей посібник призначається для початківців, які хочуть набути поетичної вправності й удосконалити свої образи застосуванням традиційних метафор, а також для тих, хто прагне навчитися розуміти твори, в які закладено таємничий зміст. Треба шанувати ці історії, якими задовольнялися наші предки, але годиться, щоб християни знаходили в них підтвердження своєї віри». На відстані семиста років у часі таке розрізнення залишається корисним. Бо деякі німецькі перекладачі цього флегматичного північного «Gradus ad Parnassum»[42] пропонують його читачам як Ersatz[43] Біблії і при цьому присягаються, що постійне читання норвезьких оповідок — це найефективніший засіб для того, щоб повернути в Німеччину справжній німецький дух. Доктор Карл Конрад — автор неймовірно скаліченої версії трактату Сноррі та власної брошури з п’ятдесяти двох «недільних уривків», які належать до так званих творів, що складають святе письмо «істинно германського благочестя», — чи не наймоторошніший приклад.

Трактат Сноррі називається «Прозова Едда». Вона складається з двох частин, написаних прозою, й однієї, де подаються лише вірші, що й дало авторові підстави назвати її «прозовою». У другій частині розповідається про пригоди Еґіра, або Глера, надзвичайно обізнаного в мистецтві чаклування, який зустрічався з богами у фортеці Асґард, що її смертні називають Троєю. Надвечір Одін{99} звелів принести мечі, відполіровані до такого блиску, що можна було обійтися й без іншого світла. Глер заприятелював зі своїм сусідом, яким був бог Браґі, вельми досвідчений у красномовстві та віршуванні. Смертний чоловік і бог передавали один одному великий ріг із медовим трунком і розмовляли про поезію. Бог розповідав своєму співрозмовникові про метафори, які треба застосовувати у віршуванні. Нині я часто користуюся цим божественним каталогом.

Я включив до нього й ті кенінґи, про які тут уже згадував. Укладаючи цей каталог, я відчув радість, яка, либонь, притаманна філателістам.

оселя птахів повітря оселя вітрів

стріли моря оселедці