Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Я не могла його не шукати.

Це була не просто впертість. Це було щось більше.

Кирило залишився загадкою, яку я не могла залишити нерозгаданою. І якщо він думав, що може просто зникнути після всього, що між нами було — хай навіть це «все» здавалося йому лише роботою, — то він мене дійсно недооцінив.

Його повідомлення було коротким, але говорило багато.

"Ти не повинна мене шукати."

Але я вже знала його достатньо добре, щоб зрозуміти: якби він справді не хотів, щоб я його знайшла, він би не відповів взагалі.

Значить, він десь поруч.

Я починаю пошуки

Я повернулася до своєї холодної кави, втупившись у телефон, а потім підняла голову й подивилася навколо.

Звичайний вечір у кафе. Люди сміялися, говорили, жестикуляли. Але серед них не було того, кого я шукала.

Якби я була Кирилом, де б я була?

Він завжди здавався таким невловимим. Але він мав свої звички.

Він любив це кафе. Це було наше місце. Але якщо не тут — то куди він міг податися?

І тут я згадала.

Набережна.

Не раз, коли ми сиділи тут, він кидав погляд у бік вікна й казав:

— Знаєш, що найкраще місце для роздумів? Берег річки. Там ніхто не задає запитань.

Я швидко схопила телефон, сховала його в сумку й вийшла на вулицю.

Холодне повітря трохи остудило мої думки. Але я вже знала, що робити.

Я йшла швидко. Занадто швидко для звичайної прогулянки, але я не зупинялася.

Якщо він десь тут, то я його знайду.

Річка тягнулася вздовж парку, і світло ліхтарів м’яко відбивалося у воді.

Я пройшла трохи вперед, і тут...

Він був там.

Кирило стояв біля поруччя, спершись на нього ліктями, і дивився вдалечінь.

На мить я зупинилася.

Я чекала, що відчую полегшення, коли знайду його. Але всередині було щось зовсім інше — змішане почуття радості, злості та тривоги.

Я зробила крок вперед.

— Кириле.

Він не здригнувся, не розвернувся одразу.

Лише видихнув і, не повертаючись, сказав:

— Я ж казав, не шукай мене.

Я перехопила подих і підійшла ближче.

— А я ж казала, що ти мене недооцінив.

Тиша.

Я не збиралася мовчати.

— Що з тобою відбувається? Чому ти мене уникаєш?

Він все ще не дивився на мене.

— Так буде краще.

Я стиснула кулаки.

— Для кого? Для тебе? Бо для мене — ні!

Це змусило його повернути голову.

Наші погляди зустрілися.

Я побачила в його очах щось таке, що злякало мене більше, ніж холодна відстороненість.

Біль.

— Саша... — він подивився на мене так, ніби хотів сказати щось важливе, але передумав.

Я не витримала.

— Ти ж мені друг, правда?

Його губи сіпнулися, наче від цього слова йому стало боляче.

— Друг... — він повторив, ніби смакував це слово, перевіряючи, чи воно пасує.

Я кивнула.

— Ти допомагав мені весь цей час. Ти був поряд, коли мені було страшно, коли я не знала, що робити. Як я можу просто прийняти те, що ти зник?

Кирило відвернувся.

Я наблизилася ще на крок.

— Скажи мені правду. Це через мене? Я щось зробила?

Він заплющив очі й ледь чутно видихнув.

— Ні, Саша. Це через мене.

Мій розум кипів від запитань, але перш ніж я змогла щось сказати, він заговорив сам.

— Я не можу бути тут. Біля тебе. Це неправильно.

Мені стало холодно, хоча вітер майже стих.

— Чому?

Кирило гірко всміхнувся.

— Бо я переступив межу.

Я не розуміла.

— Яка ще межа?

Він подивився мені прямо в очі.

— Та, яку я ніколи не мав переступати.

Тиша між нами стала нестерпною.

Я відчувала, що стою на порозі чогось важливого, але Кирило не дозволяв мені зазирнути за цю межу.

Я зробила останню спробу.

— І що тепер? Ти просто підеш?

Він подивився на мене довго, уважно.

А потім, ледь чутно, сказав:

— Так буде краще для тебе.

Я не знала, що сказати.

Мене поглинула тиша, але всередині все кричало.

Він зробив крок назад.

— Бувай, Саша.

А потім розвернувся й пішов.

Я не змогла його зупинити.

Я стояла там, на холодному березі річки, і дивилася, як він зникає.

І вперше за весь цей час мені справді стало страшно.