Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Головні двері замку не відчинялися. 

Ззовні їх так привалило снігом, що й без того важкі балки стали просто непіднімними, тож довелося зробити гак до чорного виходу, а тоді кинутися снігом вперед. 

Стежки Арден не бачив – її ще кілька днів тому завалило снігом, який ніхто й не подумав розчистити. Але в якусь мить він помітив нитку слідів, що тяглися від замку вперед – в бік печер. Безсумнівно, це була Розмарі – бо в усьому графстві не знайшлося б іншого безумця, який взагалі вийшов би у таку погоду на вулицю. 

Арден кинувся за слідами, а за пів години пробивання через хуртовину, що тільки сильнішала із кожною миттю, йому здалося, що він нарешті побачив якусь фігуру вдалині. Спершу він не надто зрадів – вже тричі він приймав за Розмарі випадкові дерева та пні, але цього разу фігура рухалася, а разом з нею – щось величезне позаду. Звір?

Арден пришвидшив крок, прикладаючи руку до чола, аби побачити хоч щось. Але краще б не бачив! То таки справді була Розмарі – худенька, аж хиталася від вітру, без плаща, в одній тільки легкій сукенці. За собою вона тягла воза, більшого за неї втричі. 

Йшла вона повільно, і навіть здалеку чоловік помітив, що лице її вже майже синє від холоду. В якусь мить Розмарі спинилася зовсім. Вона похитнулася, і Арден сам не зрозумів, як опинився поряд – а тоді й підхопив нещасну. 

Темне волосся Розмарі розкинулося на рукаві його плаща, утворюючи вороновий ореол, і на мить Арден проти волі замилувався. А тоді Розмарі розтулила сині губи й прорипіла, що старе бабисько:

– Візок…. Забери візок!.. 

Вона говорила щось ще, але так тихо, що розібрати було неможливо.

– Та ти знущаєшся, – вирячив очі Арден, але практично в нікуди. 

В ту ж таки мить кухарка закрила очі, і лорд, прийнявши вагу її непритомного тіла, важко зітхнув. Тоді зітхнув ще раз, ще журливіше. До замку залишалася миля ходьби.