Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Тож коли масивні дерев’яні двері прочинилися, він вже сидів на своєму місці за абсурдно довгим столом. Треба б віддати наказ перенести трапези у якусь меншу кімнату – бо він почувався справжнім дурнем, коли сидів сам-один за пишно накритим столом у бенкетній залі, розрахованій принаймні на п’ятдесят осіб. 

Першою у залу впливла таця, а за нею – жінка, ось тільки не Розмарі, а економка. Вона делікатно трьома пальцями кожної руки тримала цю тацю, на якій стояли всього дві тарілки та чайничок, і з непроникним лицем виставила страви перед Арденом. 

– Смачного, лорде, – промовила вона і неспішно попрямувала до дверей. Але не вийшла через них, а застигла поряд – на випадок, якщо йому, Арденові, щось знадобиться. 

І хоч це й був єдино прийнятний етикет, Розмарі так ніколи не робила, за що лорд Елмор був їй невимовно вдячний – їсти під чужим прискіпливим поглядом ніколи не було приємно, особливо у випадку, коли їси ти сам-один. Але щось йому підказувало, що Розмарі це робила не стільки з поваги і тонкого розуміння його потреб, скільки через те, що просто не знала, що вона зобов’язана. 

Арден повільно відвів очі від пані Циндри, а тоді опустив погляд в тарілку; його виделка зупинилася на півдорозі, а тоді він знову зиркнув на економку – та стояла як ні в чому не бувало. Тож Арден повільно наколов наполовину спалену картоплину на виделку та з цікавістю підніс її до очей. 

Попри те, що з одного боку картоплина пригоріла, вона все ще залишалася тверда й точно не готова. І це була єдина тарілка на столі – не рахуючи хліба, який виглядав вже трохи черствим. Невже він аж настільки образив тоді Розмарі? Арден насупився, намагаючись пригадати свої точні слова, що призвели до такої, безсумнівно, жорстокої помсти. 

Сказав їй піти геть – бо перелякався, що вона схопить у тій клятій кімнаті щось небезпечне. Арден насупився. Ні, він боявся не тільки цього. Він боявся, що Розмарі знайде щось, що не мала б знати. Чого не мала б знати жодна жива душа. 

І він хотів перепросити, коли острах і злість на себе ж спали – але скільки б він не намагався знайти кухарку, вона наче розчинялася між стін палацу ще до того, як він встигав її наздогнати. 

Та це було вже майже давно – то чому ж тоді Розмарі вирішила розплатитися з ним за ту прикрість тільки зараз? Задумливо Арден все ж вкусив шматочок картоплини, все ще сподіваючись, що вигляд виявиться оманливим.

…і відразу ж виплюнув усе, що тримав у роті, у мереживну хустинку, яка лежала до того на колінах. Нічого такого солоного він ще не їв ніколи в житті – і сподівався, що вже ніколи й не з’їсть. А смак! Горіле денце картоплини, і крохмалиста, непроварена серединка. А зверху – розварена в кашу частина, що неприємно розповзлася на язику. 

Пані Циндра обережно кахикнула собі в елегантну долоню, але нічого не сказала. 

Рішуче Арден потягнувся до хліба і взяв першу скибку. Тоді другу і третю – поки перший голод не був повністю втамований. Ось він і повернувся до старих порядків: їв для того, аби просто рушити працювати далі. 

А роботи в нього ще лишилося чимало – три амулети, три віддалені закляття – і це ще не кажучи про ту гору документів, що він відкладав до останнього, і це “останнє” настало ще вчора. 

Він вже встав з-за стільця, відкинувши брудну серветку в бік, але не стримався від запитання:

– А де ж Розмарі? 

Пані Циндра невпевнено визирнула за вікно, і Арден миттєво насупився, передчуваючи щось недобре, хоч економка ще не встигла вимовити й слова. Але її погляд був достатньо стурбованим, що те ж почуття передалося й чоловікові, і він уважно втупився в економку. 

– Вона ще зранку вирушила до… до печер. Старих копалень тобто, – нарешті вимовила пані Циндра. 

Арден миттєво повернув голову та також визирнув у вікно. За останні дні снігу нападало стільки, що він би й за хороші гроші не вийшов би надвір; а до копалень, які через поклади не тільки смарагдів, а й іскристої руди були холодніші за кригу, він не подався б навіть за усі імперські багатства. А що там робила Розмарі?

Арден уявив собі її тендітну фігуру серед снігу, саму – або у нескінченних коридорах печер, в яких вона загубилася і марно шукала вихід – і шлунок наче скрутився у вузол. 

– Навіщо? – збентежено запитав він, відчуваючи, як його голос проти волі стає гучнішим. Тоді стиснув кулаки й підняв долоню, спиняючи пані Циндру від відповіді. – Знаєте що? Неважливо. Це ви мені потім поясните. Зараз її потрібно забрати – метеомаги прогнозують вечірню бурю. 

Перші ознаки бурі вже були видні у повітрі: хмари згустилися настільки, що за ними не було видно й найменшого шматочка неба, і вони все знижувалися і знижувалися, набуваючи все більш загрозливих сірих кольорів. 

Всього за кілька годин увесь Елмор, як не цілий Кандолін, накриє зимова гроза – і знайти цю бестію Розмарі тоді буде вже майже неможливо. Тож Арден швидким кроком, що тільки технічно не рахувався за біг, рушив до виходу, на ходу приймаючи від стурбованої пані Циндри свого плаща. 

– З нею ж усе буде гаразд, так? – запитала жінка, заламуючи руки. Вона виглядала винною, і в Арденовій голові й на мить не з’явилося сумнівів у тому, хто ж саме запропонував Розмарі прогулятися до печер серед снігопаду. Не могла ж вона сама на таке зголоситися! Але навіщо? Цього він все ще не міг зрозуміти, і не мав часу, аби з’ясовувати.