Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Олеся уважно подивилася на нього, немов намагаючись розгадати, що ховається за цією пропозицією. Чи був у його голосі нетерплячий натяк? Або ж це було просто бажання продовжити їхній вечір?

Вона трохи нахилила голову, губи зачепила легка, майже дражлива посмішка.

— Ти кудись поспішаєш? — її голос був тихим, але в ньому звучала іскра виклику.

Максим хмикнув, куточки його губ сіпнулися в напівусмішці.

— Тепер уже ні, — чесно зізнався він, знову ковзнувши пальцями по її локону. — Але дуже не хочеться відпускати тебе.

Олеся посміхнулася ширше, відступаючи на крок назад, але її очі сміялися.

— А ось тут тобі доведеться потерпіти, пане Сапсан.

Вона розвернулася, легким рухом торкнувшись його долоні пальцями, і зробила крок до дверей під'їзду, залишаючи за собою легкий аромат парфумів і відчуття незавершеності.

Максим проводив її поглядом, стискаючи в руках порожнечу. Чорт, він її й справді не хотів відпускати.

— На добраніч, Горобець, — крикнув навздогін.

— На добраніч, — відповіла дівчина, заходячи в під'їзд.

***

Таксі плавно котило нічним містом, а Максим сидів на задньому сидінні, розсіяно дивлячись у вікно. Він почувався... дивно.

Він щойно цілував Олесю. І, чорт забирай, йому цього було мало!

Зазвичай він легко відпускав жінок після таких вечорів, але зараз... зараз усередині все вирувало.

Повернувшись додому, він скинув пальто на крісло, увімкнув електричний камін. Навіть він сьогодні йому здався затишним. Може тому що думки були зайняті рудим горобчиком?

Максим хмикнув і пробігся рукою по волоссю.

— Поводжуся як шістнадцятирічний пацан, — пробурмотів він, але не зміг приховати посмішку.

Давно забуті емоції вносили в його життя нові барви. Немов Олеся взяла пензель і почала розфарбовувати його світ, роблячи його яскравішим, теплішим.

Він потягнувся за телефоном, і, сам того не усвідомлюючи, вперше в житті написав не ділове повідомлення. Просте, дурнувате, романтичне.

— Ти спиш?

Відповідь прийшла майже одразу.

— Ні.

Максим усміхнувся.

— Я думаю про тебе.

Невелика пауза.

— І я...

Його погляд затримався на екрані.

— Куди завтра за тобою заїхати? — Він написав «зустріч на ковзанці», але тут же стер слово «зустріч» і замінив його на «побачення». — Ти пам'ятаєш про мою пропозицію? Я запросив тебе на побачення на ковзанку.

— Пам'ятаю. Заїжджай до Тіни. Так у нас буде побачення?

— Так.

Наприкінці повідомлення тренькнуло емодзі — червоне сердечко з пухнастими крильцями.

Максим відкинувся на подушку і розсміявся, легко й весело. Це було перше «сердечко», яке він відправив комусь у житті. Найбезглуздіше, що він коли—небудь робив. Але це сердечко було для його Горобця. Для Олесі...