Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

Голота пожував губу і втупився в підлогу, запхавши великі пальці рук за пояс. Він трохи постояв так, міркуючи, а потім його напружені плечі впали.

— Добре, Генрику. Я зрозумів тебе. Я помилявся. Визнаю це. Трохи захопився своїми справами й підставив тебе. Вибач, друже.

— Голото…

— Генрику?

— Я, звичайно, боюся, але й це не головне. Якщо я знову загримлю за ґрати, ось ті двоє, — вказав Карась на вікно, — підуть просити до костьолу…

Сташка мовчки дивилася на них, схрестивши руки на грудях. Голота, здавалося, взагалі її не помітив. Він кивнув Карасеві, повернувся на підборах і вийшов з будинку. На ґанку, де з дерев’яних балясин на нього дивилися різьблені рибини, Голота вгледів двох білявих хлопчаків. Ті спокійно та зосереджено робили своє — прив’язували до котячого хвоста гіляку. Хоч тварина нявчала, як сатана, і дерла їхні руки до крові, маленькі німецькі мармизи були такі ж зосереджені, як і у батька, коли той стояв колись з алебардою у кущах Баутценського лісу, чекаючи на свою чергову жертву…

***

Старий покинутий будинок належав покійному Станіславу Потоцькому, який, як і слід магнату з цього роду, мав бурхливе й суперечливе життя, сповнене величі та ідіотизму. Про жвавого учасника всіх можливих війн, інтриг і суперечок у Сеймі з пафосом говорили, як про одного зі стовпів Речі Посполитої, схиляли перед ним голову й записували в аннали історичних хронік. Ідіотизм, за який, без сумніву, відповідали архітектурні експерименти магната, примушував хіба що розводити руками. Смак у Потоцького справді був просто жахливий. Принаймні, як на Голоту, що дивився на палац і шпетив архітектурні здібності магната такими словами, що граф, який уже років із сім як покоївся з миром, заповівши поховати своє серце в Кременці, а тіло в бернардинському костьолі у Збаражі, мабуть, вертівся в домовині, як навіжений.

Будинок, перебудований покійним Потоцьким зі старої кам’яниці, вражав. Це було свято еклектики, маскарад стилів і феєрверк смаків. Граф сам керував будівельними роботами і здавалося, він поставив за мету затулити кожен дюйм стін химерними прикрасами. Пілястри, кариатиди, атланти, чаші та вигадливі карнизи заполонили фасад такою хаотичною мішаниною, що лише споглядання такого дива могло привести до божевільні. На будівництво палацу приходили дивитися мало не всі містяни, які неодмінно йшли звідтіль, здивовано перезираючись. Вони й самі полюбляли прикрашати власні оселі, та до творчості графа поставилися однозначно, назвавши дім просто — Здуріла хатина.

З часом усе стало тільки гірше. Тепер занедбаний палац, що похмуро глипав чорними провалами розцяцькованих вікон, нагадував хіба втомленого старого Арлекіна у різнокольоровому дранті, що колись було яскравим трико.

«Господи, яке убозтво, — Голота роздратовано дивився на стіни. — Гроші й влада забирають у людей краплі розуму й залишають на його місці сміття. І таке вигадали і зробили люди, які керують державою! Не дурно, що та держава на ладан дише і з кожним роком робить це все активніше».

Недоглянутий палац безнадійно руйнувався. З північного боку повідпадали всі прикраси, амурчики на фронтонах висіли без крил, а німфи понад вікнами хижо посміхалися напіврозваленими обличчями. Виглядало все справді жахливо, і Голота був впевнений, що саме так мають виглядати ворота до десятого кола пекла.

Він ховався у старому саду, що з трьох боків оточував будинок. Ліценціат шморгав носом, кутався у величезний овечий кожух і вже не питав себе, чому мерзне біля пустки. Адже прекрасно розумів, що знову вигадав собі пригоду на власну шию. Хижий звір цікавості їв ліценціата поїдом, і потрібно було його вгамувати. Зараз — перевірити патякання ката про чортівню, яка тут коїться на повню. Поки чекання було марним. Будинок стояв порожній, з нього не чулося жодного звуку, і Голота марно вглядався у темінь, чекаючи гостей.

Було морозно. Цей листопад видався навдивовижу холодним і сніжним. Не додавала зручності в засідці й легка віхола. Голота рятувався тим, що час від часу махав руками і хлебтав потроху з невеличкої фляжки, в яку щедрий Мнішек розпорядився налити найкращого кубинського рому з власних запасів. Ліценціат не вирізнявся надто великим терпінням, рішучість його танула з кожною хвилиною, і він усе більше дратувався, думаючи, що всі ці стояння на холоднечі врешті нагородять його прекрасними чиряками. Голота з останніх сил стримував себе й чекав півночі.

«Змова на повню! Якщо хтось із місцевих збирається у таємні гуртки, то це ще нічого не значить. Це ж Річ Посполита. Тут у кожному закутку змова або підготовка до заколоту… А от за збіговиськом на повню варто поспостерігати. Голову даю на відсіч, тут усе починається опівночі», — підстрибуючи на місці, бив себе по щоках Голота.

І справді за десяток хвилин до дванадцятої почувся шум. На пустинній вулиці з’явилася карета. Не встигли з неї вийти двоє, як до кованих воріт обійстя з шурхотом підлетіли ще одні сани, із закутаними до самих носів пасажирами. Екіпажі відразу поїхали, а невеликий гурт швидко підійшов до дверей. Їм відчинили зсередини, і компанія зникла в бездонному череві будинку.

«Що за чортівня! В палаці ж не було жодної живої душі!», — невимовно здивувався Голота і, припавши до вікна, вгледів вогник, якій розпалили всередині. Зненацька той вогник щез, і Голота зрозумів, що процесія пішла вглиб.

Шепочучи прокляття, Голота кинувся на задній двір. Ще кілька годин тому він угледів там лаз до підвалу, тож скинув овечого кожуха й уже був готовий лізти у дірку, як несподівано почув якийсь монотонний спів. Голота обережно заглянув усередину і на відстані випростаної руки побачив таємничих прибульців, за якими збирався гнатися. Люди в чорних балахонах зі свічками в руках стали в коло, бурмочучи якихось дивних пісень. Голота завмер і не ворушився.

«Що то за мова? Арабська? Арамейська? — гарячково неслося в голові. — Цей провінційний Кременець дивує мене все більше. Не містечко, а просто центр світового зла. Зараз відкриються ворота в пекло?» — намагався підбадьорити себе жартами Голота, хоч було й не надто смішно.

Коло з людей у балахонах почало рухатися: то розширялося, то звужувалось, усі щось ритмічно повторювали. Нарешті на середину вийшла фігура. Вона відразу почала вигинатися, неначе танцюючи під спів, а за хвилину присіла навпочіпки. Спів став гучнішим, і людина далі витанцьовувала сидячи. Монотонні вигуки стали частішими, і від цього дивного співу по Голотиній спині бігли мурашки. Спочатку глухо, та з кожною миттю бурмотіння ставало голоснішим. Гучність явно діяла на того, хто сидів навпочіпки на підлозі. Він почав трястися, а тоді звиватися всім тілом, упавши на коліна.