Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

вдалий момент, аби закінчити те, що ми колись почали, — ворухнув Голота рукою з ножем.

— Почали? Так, я завжди хотів завершити роботу, яку почав. Убивати й калічити — то моя робота. Задоволення я не маю, та працюю на совість. І люди мені дякують. Бо таких крутіїв, як ти, тут менше. А от що хочеш ти? Чому ти тут? — обвів Болиць рукою своє помешкання. — Мститися? Ти б і камінь убивав, якби він скотився на дорогу з гори? Він же в тебе міг життя забрати. Та й не тобі мене стидати. Згадай того жевжика, якого ти біля шинку зарізав своєю карабелою і через якого вперше до мене потрапив, га? Як же так, ти ж із такої родини, хіба тіні предків не дивляться на тебе з осудом?! — уїдливо промовив кат.

— Не будемо про мою родину…

— Та й правда, оті гарні шляхетські родини — то одна мальована гробниця: зверху блищить, а зсередини гнилля, як у Біблії говориться. Он шляхетні люди в покинутому будинку Потоцьких таке влаштовують…

— Що саме? — швидко запитав Голота, та Болиць уже прикусив язика й усім своїм виглядом показував, що хотів би зашити собі рота.

— Я досі хочу тебе вбити, — нагадав Голота кату.

— Та я й сам не знаю… Мене колись визвали туди забрати рештки чиїсь закопати. Я зробив і не питав, що і хто. Але щось там діється. У перший день повні.

— Чиє тіло?

— Не знаю, я не хотів дивитись.

— А хто наказав?

Болиць демонстративно випнув губи, даючи зрозуміти, що відповіді Голота не отримає.

— Сьогодні буде перший день повні, — Голота пильно розглядав обличчя Болиця.

— Так, — просто сказав кат.

Голота встав і нахилився до Болиця, приклавши ножа до його шиї. Кат лише трохи скосив очі на лезо, а тоді подивився на Голоту. Мовчки, без благань і сліз.

— Мій пістоль, кате!

— Бусурманський?

— Так.

Кат піднявся, підійшов до скрині, звідки хотів діставати напої. Він розвертався, коли Голота перехопив його руку з пістолем, який кат забрав у Голоти ще тоді, під час першої їхньої зустрічі.

— Не заряджений…

— Про всяк випадок, кате, — Голота м’яко витяг зброю з рук Болиця.

Ліценціат подивився на пістоль, увесь вкритий арабською в’яззю, провів по ньому пальцями, посміхнувся й повернувся, аби йти. Уже біля вікна його гукнув Болиць.

— Голото!

Той повернувся, тримаючи одну ногу на підвіконні. Цей простий рух зовсім забив Голоті памороки, і він ледь не звалився вниз.

— Що ти хочеш, бісової віри кат?! — роздратовано спитав він.

— Наступного разу, коли потрапиш до катівні, я не буду довго тебе мучити, а відразу вб’ю, — прошепотів Болиць.

— Домовилися.

— Голото!

— Га?

— Це не тому, що я милостивий. А тому, щоб ти знову не вислизнув. Пам’ятай, яким би ти не був щасливцем, шансу не буде.

— Шанс є завжди, шановний кате. Шанс є завжди.

Розділ 15

У якому Голоту цікавлять питання архітектурного смаку

— А чого ти хотів? — Карась повільно підняв погляд на Голоту. Той тільки-но видав довжелезний монолог і мовчав, важко дихаючи від емоцій, що наповнювали його по самі вінця. Відкритий рот чорною дірою вирізнявся на червоному від натуги обличчі, дивно перехнябленому через спухлу голову. Ліценціат віддихувався від цілої зливи «псякревів» та «лайдаків» і «курвських курв», які він вилив на голову Карася. Проте не здавалося, що товстуна хоч трохи вразило це багатослів’я. У його голосі не було ні сум’яття, ні жалю, ні вини.

Спокій Карася, а також погляд Сташки, яка мовчки спостерігала за сваркою, переводячи погляд з одного на другого, ще більше роз’ятрили Голоту.

— Чого я хотів? — здавлено запитав Голота. Він підійшов впритул до Карася, що стояв у передпокої власного будинку, по-бичому вперто нахиливши голову. — Ти ще смієш мене питати? — аж засичав Голота, по-італійськи експресивно вимахуючи пальцями біля носа німця.

— Так, — просто сказав Карась і, підвищуючи голос, нахилився до Голоти. — Забери від мене свої кострупалки, а то відламаю по одній. Я визнаю, що збрехав тобі про те, що тебе шукає Болиць і хоче вбити. Визнаю, що мріяв, аби ти, засраний герою, негайно забрався з міста й не баламутив тут людей. Визнаю, що планував напасти на тебе вночі, скрутити й силою відвезти за Карпати, аби й духу твого тут не було… Бо ти думаєш лише про себе. Бо ти перетворюєш на полову все, до чого торкаєшся. Усе, що ти робиш, — то для задоволення раптових примх хлопчика, який воліє нових вражень. Маленького, ображеного панича, який розізлився на несправедливий світ, бо його батька колись залишили без спадку! Який досі хоче довести щось комусь і встряє у будь-яке лайно, яке лиш бачить!

— Облишмо це, — здивований емоціями завжди спокійного Карася, Голота несподівано заспокоївся.

— Добре, облишмо! — напирав далі на Голоту Карась. — Але зараз скажи й ти мені. Тільки чесно скажи. Чого ти хотів, повертаючись сюди, у Кременець? У той же день, як ти зайшов у Лубенську браму, ти вгатився у те саме лайно, як і рік тому, незважаючи на поради та перестороги! Чого ти хотів?! Підставити всіх під сокиру ката? Знову випробувати свою долю? Тільки-от мене ти не спитав, чи хочу я випробовувати свою!

— Я хотів побачити друга, — тихо проговорив Голота. — У старі часи друзі бачилися один з одним… І довіряли один одному.

— Немає старих часів! — заволав купець. — У друга померла дружина, і друг живе сам з малими дітьми! Друг і зараз прокидається вночі весь у поту, коли йому сниться, чим міг закінчитися напад на катівню минулого року! У друга риба та воли з Канева, яких треба продати! Бо друг не хоче розоритися й знов сидіти в якихось засраних кущах на дорозі від Баутцена до Льобау. Чекати з алебардою якогось переляканого писаря, аби витрясти з нього два пфеніга, а потім тікати по всіх закутках від озброєних людей, що хотіли б того друга порубати на шматки. Друг застарий для цього всього лайна, Голото!!!

— Я витяг тебе з в’язниці… не для того, аби засадити тебе туди знову… Я ніколи б…

— Але зараз ти робиш усе, аби я знову відчув себе в задрипаному саксонському лісі з ножакою за пазухою! Коли за мною гналися два десятки драгунів, кожен з яких мріяв насадити мене на палю. Я тоді дуже молив Бога й усіх святих врятувати мою шкуру… Годі! Знову до катівні я не піду, Голото. Я дуже гарно пам’ятаю, як смердить шкіра, коли тебе підсмажують…