Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

— Не прикидайся, — знову промимрив Голота. — Я бачив на тілі жертви сліди твоїх канчуків… Перетворюєш груди людей на кашу своїм нагаєм із кігтями? — люто випнув губи Голота.

— А що, тільки я маю дев’ятихвостку по всьому старостві?! І навіщо мені вбивати? — обурено зашепотів Болиць.

— Бо ти хворий звір, Болицю. Ось чого. Отримуєш задоволення від болю інших.

— То скажи мені, навіщо мені це робити? Десь у глухих лісах? Я ж і так убиваю людей! Цілком легально і зі згоди церкви, старости й магістрату. Навіщо трястися, ховатися й чекати, що мене знайдуть та четвертують на площі?

— Бо ти…

— Бо я — «хворий звір»? Так-так, я зрозумів тебе, — насмішкувато прохрипів Болиць.

— Ти обрав дуже зручну позицію, кате. Упевнений, що маєш непохитну залізну причину, чому на тебе ніхто не подумає…

— А ти вигадав собі дуже зручного вбивцю. Який навіть не може захиститися, бо ти за нього все вирішив.

— Де ти був того ранку, коли вбили Мільчека, Болицю?

— Якого ранку?

— Першого дня листопада.

— Дай подумати. Це ж неділя.

— Так, неділя.

— Була в мене робота. На майдані. Відьма Хриська, що чаклувала проти пана Торжевського. Можеш перевірити. А то її спитати, на Медовій вона живе. Правда, як вона розкаже — без язика? — Болиць широко посміхнувся, та знову скривився від болю.

— О котрій?

— Опівдні.

— Ти мав доста часу, аби зранку доскакати до Кременця з лісу.

— Мабуть, я оце саме маю чарівного коня, що літає під хмарами, дихає вогнем і пускає вітри, і часто літаю на ньому до Львова, а як є трохи більше часу, то й до Кролевця…

— Я не вірю жодному твоєму слову, — проказав Голота, та почувався він уже не так упевнено.

— Ти знаєш, я дуже рідко коли не буваю вранці вдома, — поволі проказав Болиць.

— Чого це?

Замість відповіді Болиць ухопився за балясину ліжка й поволі встав. Голота стрепенувся і також обіперся на коліно, а тоді, тримаючись за стіну, підвівся й повільно витяг великого захалявного ножа.

Болиць дивився на криве, геть поколупане щербинами лезо своїми бляклими очима й жодного разу не зморгнув. Тоді повернувся до Голоти спиною, дошкандибав до бічних дверей і штовхнув їх. Там були сходи, що тягнулися нагору, і кат повільно ними поліз.

З величезним зусиллям Болиць піднімав ноги й перся на верхотуру. За ним обережно йшов Голота, чекаючи від литвина якогось підступу. Дибаючи, як дві каліки перед церквою, Голота й Болиць таки дісталися гори. Кат відкрив заслінку, і Голота відразу оглухнув. Сотні звуків хлинули на нього зусібіч.

З виряченими очами він повів головою, не розуміючи, куди потрапив. Навколо була зелень, неначе влітку, і звідусіль щебетали, кректали, співали й тьохкали птахи. Сині, зелені, різнокольорові, з довгими хвостами й химерно вигнутими дзьобами, вони перелітали з гілля на гілля ліан, що росли в здоровенних горщиках, сиділи й дивилися на відвідувачів сотнями чорних блискучих очей.

— Що це за бісової віри горище? Це ти мене так угатив, що мені тепер ввижається якась дурня? — ледь спромігся вичавити з себе Голота, очманіло дивлячись на ці джунглі в будинку серед волинських снігів.

— Це справа всього мого життя, — гордо вимовив Болиць.

— Я думав, що людей катувати на дибі — то справа твого життя, підлий вилупку, — зачаровано крутив головою Голота.

— Ні, то робота. З опівдня до вечері — катування. У неділю — страта. Без свят і вільних днів.

— А ти таки хворий, Болицю. Катувати людей і зробити такий рай у себе на горищі.

— Я до птахів завжди мав приязнь. Через те й погорів у Могилеві. Украв дорогого сокола в пана Мацевича, але той здійняв ґвалт, тож я мусив тікати. Тут став катом. А що скажеш робити бідному литвину, який замерзав під стінами цього благословенного міста? Не здихати ж з голоду. Спочатку було важко, але втягнувся, робота хоч і важка, але гроші маю. Не згірш, як людей убивати темними вечорами, як дехто, — покосився він на Голоту.

— Я краще здох би під брамою, — прошепотів Голота, задерши голову. — А що то, що то? — збуджено заговорив він, несподівано тикаючи пальцем на самий вершечок високого горища.

— Ramphastos toco. Я колись купив його в циган, а вони вкрали десь у Чехії. Потім тільки взнав, як воно називається. Токо чи тукано.

— Я бував в Італії та Іспанії, але такого не бачив ніде. А отой, отой?

— То червоний ара. Їздив голову відрубувати португальцю одному, у Львові. То забрав клітку.

— То чого я маю тобі вірити? Як це все доводить, що ти зранку не міг бути в Кременецьких горах? — несподівано запитав Голота.

— Бо зранку я доглядаю за цим усім. Годую їх, напуваю, поливаю тут усе. Ніхто про цей сад не знає. От тепер лише ти…

— От ти й піймався, — радісно закричав ліценціат, — сам же казав — до Львова їздив голову рубати!

— Давно то було. Зараз нікуди не їжджу. Магістрат не відпускає, та я й сам не хочу. Піди до магістрату, дізнайся, уже з три роки нікуди виїжджав…

***

Вони спустилися вниз і сіли за великого стола, один навпроти одного. Болиць усе так само тримався за шию, а Голота — за голову.

— І чого це після зустрічей із тобою я завжди виглядаю й почуваюся так божественно?

— Бо тобі завжди щастить. Ти вже давно мав би не відчувати нічого, а бути закопаним отам за старим цвинтарем, як собака. Будеш пити? — потягнувся Болиць до скрині.

— Не займай. Ще отруїш.

— Була така думка, — ствердно кивнув головою Болиць.

— Полюєш на мене?

— Чого це?

— Полюєш, не бреши хоч тут. Мені люди кажуть. Мститися хочеш. Зараз он можеш спробувати мене вбити. Хочеш людей позвати?

— Хочу. Але не можу, — зізнався, шепочучи, Болиць. — Та й сьогодні, як на гріх, удома сам.

— Чого це ти мені кажеш?

— Аби тебе обдурити, — посміхнувся Болиць. — Казек спить унизу, собака. Якщо він досі не тут, значить, його не розбурхає навіть гармата. Напивсь. Хоча може й піднятись. Тих слуг ніхто не знає, — скривився Болиць. — Але за тобою я не полював, клянуся. Це ж як за вітром ганятись. Та й навіщо? Я ж і так знаю: ти до мене ще сам прийдеш. І ми доведемо справу до кінця, — хижо посміхнувся кат.

— То ти не полював на мене у Кременці? Зі своїми людьми?

— Ні, — просто відповів кат, і Голота йому відразу повірив. «От сучий Карась!!!» — скаженіючи, згадав він старого друга.

— Усе одно, кате, це дуже