Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

Згодом він поїхав вчитися за кордон, а я... я залишився тут. Багато речей перекладали на мене. І одна з них... – він робить паузу, наче зважуючи, чи варто продовжувати, – була пов'язана вдалим одруженням

– Оруженням? – питаю, хоч добре розчула.

– Донька одного з партнерів нашого батька. Іронічно, що її звали… Любов. Коли її батько помер, усе раптово змінилося. Він залишив нам прохання подбати про неї. А батьки вирішили, що найкращий спосіб це зробити – одружити її зі мною. Вадим тоді навчався за кордоном і не знав деталей. Але що більше часу минало, то ясніше я бачив, що він закоханий у неї. Більш того, це його одержиме почуття між ними зародилось далеко до нашого одруження і не згасало ні на мить…

– Ти підозрював, що вони були разом… після вашого одруження? – питаю, боячись, що саме почую у відповідь.

Марк киває.

– Не просто підозрював. Були моменти, коли я майже в цьому переконувався. Але... Любов була складною людиною. Вона мала свої причини тримати мене поруч. І свій біль, про який я ніколи не дізнався.

– А ти? – питаю, відчуваючи холод.

Марк не відповідає одразу.

– Я вже казав. Я не кохав її. А Вадим, як мені здається, знає більше, ніж каже, про її загибель...

Марк довго мовчить, дивлячись на дорогу перед собою. Його руки мічно стискають кермо, пальці біліють. Я не поспішаю його підганяти – бачу, як важко йому це згадувати.

– Ти питала, як вона загинула, – нарешті говорить він, його голос звучить низько й хрипко, ніби йому фізично боляче вимовляти кожне слово. – Це сталося ввечері. Батьки поїхали на важливу зустріч, а вдома залишилися Любов і Вадим. Я теж мав бути в місті, але батько забув один із документів і попросив мене повернутися.

Він відриває одну руку від керма і проводить нею по обличчю, наче стирає невидимий піт.

– Я повернувся несподівано. Тільки зайшов у будинок і побачив їх... разом.

– Разом? Тобто...

Він лише киває, не дивлячись на мене.

– Далі... далі очікувано стався провал, – тихо додає Марк, його голос стає майже нечутним. – Наступне, що я пам'ятаю, це...

Він робить глибокий вдих, його обличчя застигає, як маска.

– Любов лежала на підлозі біля сходів у вітальні. Без пульсу… Бо це було перше, що я перевірив. Хоча… по тій калюжі крові, що була поруч і так було все зрозуміло…

Моє серце калатає, і я інстинктивно стискаю руки, щоб вони не тремтіли.

– Ти... ти нічого не пам’ятаєш? Нічого, що було між вами тоді? – запитую обережно, не відводячи від нього очей.

Марк повільно хитає головою.

– Нічого. Я навіть не знаю, як довго тривав той провал. Але коли прийшов до тями, вона вже не дихала. А Вадим... – він затримує погляд на дорозі, і я бачу, як у нього на щелепі грає м’яз. – Він просто дивився на мене. І мовчав.

Мене охоплює холод, ніби від Маркових слів у машині раптом стало значно прохолодніше. Я намагаюся переварити почуте, але це здається майже нереальним.

– І ти впевнений, що це був саме ти? Штовхнув, чи вдарив її, так? – тихо запитую, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. – Що, як це був хтось інший?

Марк знову стискає кермо і нервово сміється, але в цьому сміху немає нічого веселого.

– Я ж не сказав, що я впевнений. Вадим сказав всім, що це був нещасний випадок. До того ж в її крові був алкоголь… Всі повірили йому, а коли отямився і між провалами нарешті зміг усвідомити, що сталося – він натякнув, що знає, як все було насправді...