Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

16. До першоджерел

Коли ти згораєш від нетерпіння дізнатись щось надзвичайно, невимовно цікаве, стає точно не до їжі. А якщо ця “їжа” ще й в колі людей, які до тебе не надто прихильні, то шматок ні відкушується, ні в горло не лізе. 

На кухні все виглядає ідеально: на столі вже чекають свіжа кава, хрусткі тости, фрукти, які, здається, викладали за спеціальною схемою, і омлет, що пахне свіжими травами. Ольга, як завжди, виглядає бездоганно, у світлому костюмі й з ідеально укладеним волоссям. Цікаво, вона що, спати не лягала, чи вранці вже встила відвідати перукаря?

Вона сідає на своє місце, уважно дивлячись на мене. Юрій – навпаки, здається розслабленим, він вже накладає собі їжу й розливає каву по чашках.

– А Вадим до нас не приєднається? – питає батько, слідкуючи, як Марк сідає зі мною поруч. За ідеально сервірованим столом, мов вирваний молочний зуб – зіяє пустий стілець та незаймано-біла тарілка для Вадима. 

Ольга злегка стискає губи, і її усмішка виглядає трохи напруженою.

– Він сьогодні зайнятий. Готується до важливої зустрічі. Його можна зрозуміти, правда ж?

Я киваю, хоча відчуваю, що тут щось не так. Це напруження в голосі Ольги, ця особлива пауза, яку вона зробила, перш ніж відповісти, – все це змушує насторожитися і, чорт забирай, ще більше зацікавитись, що ж там збирається розповісти мені про Вадима Марк.

– Вам із Марком пощастило, що ви знайшли одне одного, – додає вона, дивлячись прямо на мене. Її слова звучать тепло, але очі залишаються холодними. Цей погляд наче просвічує мене наскрізь, намагаючись знайти якусь слабинку чи брехню.

– Це точно, – підхоплює Юрій, усміхаючись щиро. – Марк завжди був трохи занадто... вибагливим у своїх стосунках. А тут – така гарна мила панянка.

Я злегка ніяковію від несподіваних компліментів й прикіпаю поглядом до своєї чашки кави.

– Дякую, – відповідаю тихо, відчуваючи, як Марк злегка торкається моєї руки під столом. Це непомітний, але такий необхідний зараз жест підтримки.

– То ви познайомилися на… літературному вечорі? – запитує Ольга, нахиляючись трохи вперед.

Марк швидко бере ініціативу в свої руки, навіть не даючи мені можливості відповісти:

– Це була випадкова зустріч, але дуже вдала. У нас одразу з'явився зв’язок, і тепер, як бачите, ми разом.

Я дивлюся на нього й розумію, що це його спосіб захистити мене від зайвих питань. Однак це "зв’язок" звучить якось надто формально, і я помічаю, як Ольга ледь помітно всміхається краєм губ.

– Це прекрасно, – каже вона, піднімаючи чашку до губ. – Але, знаєте, зв’язок – це тільки початок. Справжнє кохання проявляється в терпінні й довірі. Тільки час може показати, наскільки воно міцне. 

Я ловлю її погляд. У цих словах більше підводних каменів, ніж здається на перший погляд. Але перш ніж я встигаю щось відповісти, Марк знову вирівнює рахунок. 

– Ми з Агатою не поспішаємо. Просто насолоджуємося тим, що маємо.

Він вимовляє це з такою впевненістю, що навіть мені хочеться йому повірити. Ольга киває, але я бачу, як у її очах ледь прихована іронія. Мені все більше хочеться залишити цей холодний непривітний дім… 

***

Марк впевнено веде авто по звивистій дорозі до лісового будиночка. Я сиджу поруч, дивлячись у вікно, але відчуваю, як простір між нами насичений несказаними словами і наелектризований до справжніх мікровибухів від випадкових доторків одне до одного.

– Агато, – порушує тишу, не відриваючи очей від дороги, – дуже хочу, щоб цей день і ніч ми провели разом. Просто ти і я. Ніякої метушні, тільки ми.

Я дивлюся на нього, трохи розгублена.

– У твоєму будиночку? – уточнюю, хоча розумію, що він має на увазі.

Марк злегка посміхається, але ця посмішка ховає щось більше.

– У ліжку, – каже він прямо, і я відчуваю, як моє обличчя заливає рум’янець.

Він кидає короткий погляд на мене, і в його очах стрибають милі бісики.

– Я жартую... частково. Насправді, без жартів, я дуже хочу тебе, Агато. І цього не змінить ні час, ні місце.

Моє серце пропускає удар, і я швидко відвертаюся до вікна, намагаючись зібратися з думками.

– Відколи ти почав так відкрито говорити про свої бажання? – питаю, намагаючись виглядати впевненою.

– Зараз. І тільки з тобою. – знову усміхається, хоч і не відриває погляду від дороги...

Коли ми повертаємо на вузьку доріжку, що веде до будинку Марка, через кілька хвилин тиші він раптом змінює тему.

– Я обіцяв розповісти тобі про Вадима… – починає він і замовкає наскільки різко, що я починаю думати про провал. Але ні. Марк продовжує. – Вадим був зовсім іншим, коли ми були дітьми. Він був моїм молодшим братом, але всі бачили в ньому майбутнього нащадка нашох родини. Рідного нащадка, а не знайду… Чим старшим він ставав, тим більше між нами росла прірва. Я ж... не був ідеальним сином зі своєю хворобою, переживаннями.

Я застигаю і уважно ловлю кожне його слово.

– У батьків було багато планів на Вадима. Вони боготоворили його і занадто багато дозволяли. З часом з милого синьоокого янголятки почав виростати холоднокровний демон… Тільки ніхто цього не бачив, крім мене. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍