Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

17. Наша ніч

Чим ближче ми підїжджаємо до лісового будиночку Марка, там відчутнішим стає запах диму, з яким на справляється навіть кондиціонер в авто. Я спочатку не беру це до уваги. Тут ліс, може хтось палить вогнище? І тільки коли автомобіль зупиняється, я помічаю, що справа не у вогнищі в лісі. Там, де був затишний сучасний дім, застигло чорне попелище, з якого ще здіймаються тонкі гадючки диму. Запах гару пече в ніздрях і не дає зібратися з думками.

Марк мовчить. Його обличчя перетворюється на кам’яну маску, але руки стискають кермо так, що кісточки біліють. Якусь мить він стискає і відпускає кермо, я розумію, що в нього знову провал.

Він різко виходить із машини й кидається до руїн. Фоном для його згорбленої, враженої побаченим фігури, попелище виглядає ще моторошніше – чорна земля, обвуглені залишки стін і жмутки поплавленого металу могутніх раніше воріт. Навколо розкидані уламки меблів, ледь впізнавані за шаром попелу. Колись тут було життя, а тепер лишилися тільки сліди вогню, що забрав усе до останньої дрібниці.

– Рой! – моторошно кричить Марк так голосно, що в мене стискається серце.

Боже, Рой! Він же був тут! І він – не будинок, який можна відбудувати, чи диван, який можна купити! Я вибираюся з машини і стою, намагаючись зрозуміти, що сказати чи зробити.

Марк шукає пса серед уламків. Він тримається, але біль закипає в ньому, випалюючи спокій так само, як вогонь випалив цей будинок. Його рухи рвучкі, майже хаотичні. Я обережно підходжу ближче.

– Він живий, Марку. Я це знаю. Рой дуже розумний, – намагаюся говорити якомога спокійніше, хоча сама ледь не тремчу.

– Це не випадковість, – глухо говорить він, не озираючись. – Цей вогонь – справа рук тих, хто не хоче, щоб ми продовжували.

Я мовчу, бо його слова звучать страшно і надто правдиво.

– Рой! – ще раз гукає він, але голос уже зривається на розпачливий крик.

Раптом у тиші лунає знайомий гавкіт. Я озираюся, а з густих заростей вибігає Рой, обтрушуючи лапи від прилиплого прілого листя. Він цілий і неушкоджений, тільки шерсть брудна, і я бачу, як полегшено опускаються Маркові плечі. Він нахиляється, обіймаючи пса, і вперше за весь час я бачу в його очах не лють чи стриманість, а справжнє полегшення.

І… спалах пронизує мій мозок та стирає останні хвилини миттєво і безповоротно. Я застигаю, розгублено кліпаючи. Не відразу розумію, що це – перший за дуже багато років провал.

У мене.

Я зраділа? 

Звісно! Я неймовірно зраділа тому, що Ройчер живий! 

І тому, наскільки легше стало Марку.

Схоже, я навчилась радіти… Але це не найкраща новина зараз, коли ми мусимо діяти швидко і розважливо, і тримати в пам'яті все, що можемо втримати. 

Я хочу сказати щось обнадійливе, але Марк випростовується, витираючи попіл зі своїх долонь. Його обличчя вже не кам’яне – тепер воно рішуче, майже люте.

– Це не випадково, – говорить він тихо, але рішуче. – Хтось не хоче, щоб ми дісталися до істини. Вони бояться, що ми знайдемо щось важливе. Тому вони й спалили мій будинок...

Як швидко іноді доля змінює настрій! Щойно я з легким трепетом уявляла, як ми з Марком в затишку його будиночку проведемо час наодинці. Тільки ми. Ті, інші ми, які народились в похмурій важкій атмосфері його родинного гнізда в ніч, що змінила обох...

Ми поспішали, щоб якомога швидше опинитись в його лісовому будиночку, а тепер намагаємось якнайдалі від‘їхати від нього та нарешті позбутись гіркого запаху диму і гару, що, здається, ми вже не вдихаємо, а видихаємо з наших легень. 

Коли ми сідали в машину, я відчула, як напруга наростає, хоча жоден не поспішав її озвучувати. Рой слухняно вмостився на задньому сидінні, а Марк, зосереджено тримаючи руки на кермі, кинув короткий погляд у дзеркало заднього виду, щоб перевірити, чи з ним усе гаразд. Я знаю, що він досі переживає, але його мовчання тисне на мене, як грозова хмара.

– Ми їдемо до твого містечка? – нарешті запитує він, його голос рівний, але я відчуваю, що за цим ховається щось більше.

– Так, – відповідаю я і роблю глибокий вдих. – Там можуть бути корені всієї цієї історії. Я думаю, що є людина, яка знає про нас більше, ніж ми зараз.

Марк сканує поглядом дорогу перед собою, і його обличчя залишається таким же зосередженим, як завжди. Але я бачу, як на його лобі збираються тонкі зморшки.

– Хто це? – нарешті запитує він.

Я відчуваю, як моя рука інстинктивно стискає край сидіння. Я не впевнена, як Марк відреагує, але мушу це сказати.

– Моя мама. Я впевнена – в неї є ключі, які відкриють потрібні двері. 

– Що ж… Будемо сподіватись. 

– Марку… – хоч зараз і не час, та в голові крутиться одне питання, яке я боюсь озвучити. 

– Що? 

– Ти вже норм? Ну, наскільки це можливо?

– Все добре, Агато. Головне ми і Ройчер живі. 

– Так…

– Ти хотіла спитати не це, правда? 

– Правда. Я боюсь дізнатись про минуле… про те, що нас з тобою об'єднує…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍