Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Я…

Проте Лідія не встигла озвучити свої думки, оскільки з лісу почулося гарчання. Ворон насторожено нагострив вуха, але на здивування дівчини, не запанікував, як зробила б більшість коней при небезпеці. Він чітко визначив, де джерело звуку і пильно видивлявся звіра. Тим часом Раймар витяг меча та перевірив наявність декількох кинджалів.

- Ми можемо якось обійти цю територію, аби не чіпати звірів?

- Обійти? – Лідія розгублено задумалася. – Біля болота можна, зараз спекотно і воно підсохло. Але… Чуєш?

Лісову гущавину розрізав дзвінкий гавкіт. Від того, наскільки він був злим та одночасно безпорадн м, у дівчини стиснулося серце. Раптом вона вигукнула:

- Ми маємо допомогти йому!

- Кому? – тепер розгубився Раймар. – Собаці? Лідіє, ми не можемо кинутись у зграю вовків рятувати пса. Краще не втруча…

- Це Фрост! – знову вигукнула дівчина.

За чим поклала на землю сумку з птахом, перехопила зручніше спідницю і побігла на звук. Сердито вилаявшись, відьмолов спробував наздогнати та схопити її. Але ліс немовби змовився проти нього. Там, де Лідія пробігала з легкістю, чоловік чіплявся за гілки, підвертав ногу чи просто губився. Лише дивне виття та гавкіт допомагали йому зрозуміти, в який бік рухатися. Врешті-решт Раймар натрапив на крихітну лісову галявину. На її краю знайшлася і Лідія, що гарячково шукала імпровізовану зброю. Уважніше роззирнувшись навколо, відьмолов витяг з піхов запасного короткого меча і простяг знахарці.

- Візьми краще це.

- Що то за чортівня? – злякано прошепотіла та.

- Вперше таке бачу, - чесно зізнався Раймар. – Це не схоже на поріддя поглиначів. Тобто, схоже. Але це не вони. Це…

- Це неначе звичайні вовки, що мутували під дією темних чарів, - ледве чутно припустила Лідія.

- Краще і не скажеш, - кивнув чоловік. – А тепер обережно йдемо назад, доки нас не помітили. Дивися під ноги, щоб нічого не хруснуло і не…

- Ні, - твердо відмахнулася дівчина та вказала на галявину. – Там же Фрост!

- Який ще в чорта Фрост? – ледве не гаркнув Раймар, чим все ж таки привернув увагу чудовиськ.

Коли ж ті зробили пару невпевнених кроків, аби роздивитися нових жертв, чоловік нарешті побачив, про кого говорила Лідія. Невеличкий песик, що гострими вухами ледве діставав би герцогу до коліна, і справді мав біле, як сніг хутро. Хоча зараз в декількох місцях на нього прилип бруд. А передня лапа червоніла від ран.

- Це пес знахарки, що живе на кордоні герцогства, - пояснила дівчина. – Я не знаю, чому він так близько. Може й знахарка теж тут. А якщо її…

Лідія недоговорила і злякано подивилася на співрозмовника. Той одразу зрозумів, що хотіла сказати дівчина.

- Поряд немає жодного тіла, - розсудливо зауважив відьмолов. – І не стали б ці потвори заганяти песика, якби в них була більша здобич. Принаймні, якщо в них залишилося бодай щось від вовків.

Уважніше придивившись до звірів, Раймар пригадав слова Лідії. «…мутували під дією темних чарів». Колись це і справді були три сірі вовки. Мабуть. Важко сказати, чи вони такими стали, чи народилися. Проте зараз з густого хутра стирчали довгі червоні шпичаки. Зуби теж не залишали у спокої. Оскільки були занадто довгими та гострими. Так би мовити – ідеальні створіння для вбивства. Доки намагатимешся дістатися мечем до їх нутрощів, вони розірвуть тебе на клаптики. Але зараз звірі завмерли. Цікаво, чому? Де ж їх безконтрольна жага до вбивств, як у всіх нащадків поглиначів?

Власне майже те саме запитала і Лідія:

- Чому вони не намагаються нас зжерти?

- А тобі так сильно хочеться? – обурено прошепотів відьмолов. – Мій меч безсилий проти їх шпичаків. Не здивуюся, якщо ті ще й отруйні. А арбалет я залишив на сідлі, оскільки побіг наздоганяти одну невгамовну відьму!

- Ну знаєш! – сердито скривилася Лідія.

Мутанти, що немов би чекали на слово «відьма», різко напружилися і погрозливо вишкірилися. Їм вдалося зробити лише один крок, як з густих лісових крон почулося голосне ухання. За чим одразу ж показався Ґудзик. Хижо розчепіривши пазурі, птах спритно промайнув перед одним з вовків та роздряпав тому морду.

- Знайди Ворона та принеси мені арбалет зі стрілами! – наказав Раймар, зручніше перехоплюючи меч.

Після чого навіть не дочекався відповіді і атакував перше-ліпше чудовисько. Лідія ж на мить завмерла. Вона розгублено спостерігала за гармидером, що утворився на галявині і не могла вибрати, як їй вчинити. Кинути всіх та шукати коня, чи зробити по-своєму та спробувати допомогти? Проте вдалечині почулося іржання, і рішення прийшло само собою. Зірвавшись з місця, молода знахарка чимдуж помчала на звук.

Весь час озираючись, Лідія боялася побачити за собою погоню. Проте біда прийшла зовсім з іншого боку. Її нога втрапила під розлогий корінь найближчого дерева, через що дівчина впала, боляче забивши коліна. Та не встигла вона встати, як відчула на потилиці гарячий подих. Повільно піднявши голову, Лідія зустрілася поглядом з чудовиськом. Так би її і зжерли, якби з чагарнику не вискочив Ворон. Продершись крізь густі зарості, він налякав монстра одним лише тріском гілля. Вловивши момент, дівчина скочила на ноги та задки попрямувала до коня. Вовк злісно гарчав та навіть намагався вкусити утікачку, проте Ворон щоразу кидався напереріз і уміло відбивався копитами. Після того, як чудовиську декілька разів дісталося прямісінько по зубах, він перестав бездумно рватися, а почав хижо кружляти довкола майбутньої вечері.