Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

Врешті-решт Раймар не витримав і ляснув долонею по столі. Від чого срібні чарочки жалібно бренькнули, а присутні господарі дому сіпнулися.

- Я щиро вдячний за вашу гостинність та допомогу в пошуках чужинки, - з натиском промовив чоловік. – Та все ж таки здається мені, що сільський староста має трохи більше вірити слову герцога.

Тиша панувала недовго.

- Герцога? – прошепотіла Ельріка.

«Verdammt!», - подумки вилаявся гість. Він зовсім забув, що не розказував цю маленьку деталь.

- Я хотів сказати, - Раймар прочистив горло, - що вже давно міг звинуватити Аду у відьомстві. Або ж нашкодити їй так, щоб обійти шлюбні узи. Зараз же ми вирушаємо до храму Олеандри. Клейта залишається на хазяйстві. Більшість ліків є у готовому вигляді, дівчинка все знає. Якщо щось серйозне, то Ада веліла звертатися до знахарки з Житополя. На цьому все.

Відьмолов піднявся та попрямував до виходу. Вже на ґанку його наздогнала Ельріка. В руках жінка тримала згорток, який одразу ж віддала чоловіку та промовила:

- Тут підношення для богині. І дещо для вас.

- Для мене? – брови Раймара здивовано поповзли догори.

- Ну не в цьому ж вам до храму заходити, - жінка прискіпливим поглядом окинула співрозмовника. – Та і взагалі…

Так, Раймар знав, що виглядає зараз не зовсім аристократично, але ж і на безхатька не так щоб сильно схожий. Проте дружина старости більше нічого не пояснила і зникла в будинку. Застрибнувши на спину Ворона, чоловік попрямував до лісу. Двома днями  раніше Лідія категорично відмовилася брати в селищі ще одного коня. Нащо, якщо вона однаково не вміє їздити.

- Невже усі земні жінки не вміють? – здивувався тоді відьмолов.

- А ти в нас великий експерт? – уїдливо скривилася дівчина. – Чи, може, по своїй Еллі усіх міряєш?

В цей момент Лідія зловила на собі такий погляд, що готова була провалитися крізь землю. Вона вперше бачила Раймара сердитим. По-справжньому сердитим. Таким, коли тебе бісить щось несподіване і дуже неприємне, але зробити ти нічого не можеш. Здавалося, що якби Лідія була чоловіком, то відьмолов попросту схопив би її за петельки і добренько струснув. Проте співрозмовник лише голосно скрипнув зубами і холодно запитав:

- Звідки ти знаєш це ім’я, відьмо?

Дівчина подумки похвалила Раймара за спробу вколоти її таким прізвиськом. Він вже не раз помічав, що ту буквально тіпає, коли на неї кажуть «відьма». Зазвичай Лідія огризалася або й навіть жбурляла чимось у відьмолова. Але не зараз. Зараз вона бовкнула зайвого.

- Коли марив, ти кликав її. Раз чи двічі, - нарешті видавила з себе молода знахарка.

Пугач насмішливо угукнув. Добре, що птах не вмів розмовляти. Інакше б зараз обов’язково поскаржився на те, що Раймар усі вуха їм продзижчав своєю Еллою, доки лежав непритомний. Проте чоловіка ця відповідь задовольнила. Принаймні він більше нічого не спитав.

Тому, вирішивши питання зі старостою та залишивши Клейту на хазяйстві, вирушили у дорогу. Виходити довелося досить рано, адже Лідія хвилювалася, щоб ніхто з мисливців її не побачив. Проте подорожнім вдалося проскочити непомітними завдяки Ворону. Осідлавши його, вершники поспішили покинути місцевість Ловчого. Коли ж сонце піднялося і освітило пусту лісову гущавину, Лідія з полегшенням зітхнула. Й одразу ж спустилася на землю. Їй було некомфортно їхати верхи. Вишитий сарафан не дозволяв сісти прямо, тому весь час доводилося тримати тіло повернутим. Ще б трішки - і хребці почали примхливо нити. Раймар, звичайно, спробував вмовити дівчину залишитися на коні, але та запевнила, що попереду на них чекають вузькі стежки між густих дерев. І, якщо чоловік не хоче позбирати головую усі гнізда, йому теж варто спішитися.

Лідія в дитинстві декілька разів їздила на поні, але це було ніщо в порівнянні з Вороном. Про його висоту навіть не варто було згадувати. З-за чорнявої блискучої спини у дівчини визирали тільки очі і новенька хустка, подарована жителями Ловчого. Та більше всього дошкуляв характер тварини. Дружелюбним Ворон був тільки тоді, коли Лідія давала йому смачненьке. Але оскільки тягати з собою мішок яблук вона не могла, то поступливість коня швидко закінчилася. Навіть будучи нагодованим та пасучись в тіні садку, Ворон з легкістю міг підкрастись та вкусити. Лідію чомусь кінь любив хапати за п’яту точку. Ох, як же сміявся Раймар, коли побачив це. Окрім того жеребець міг смикнути спідницю чи навіть вкрасти хустку. Після чого гасав по всьому двору, аби ту не відібрали. А ще любив перекинути миску з пранням або ж поласувати зеленню з грядки. Відьмолов, звичайно, прив’язував його, але хитра тварюка час від часу стягувала мотузку.

От і зараз Ворон незадоволено фиркав та щосили махав хвостом, відганяючи кровожерливих москітів. Насправді ж він намагався зачепити Лідію, що йшла поряд. Хоча тій здавалося, що кінь цілився у її сумку. Адже саме там зараз відпочивав Ґудзик. Птах не зраджував своїм звичкам, тому зі сходом сонця прилетів до молодої знахарки і дозволив вкласти себе до торби. Тихенько посміюючись собі під носа, Лідія порівняла конструкцію з дитячим слінгом.

Роздуми на тему того, чи можна назвати Ґудзика її «звіродитиною» перервав Раймар:

- А що далі?

- Тобто? – не зрозуміла дівчина.

- Ми навідаємося до храму твоєї богині, дізнаємося, як розірвати шлюб і … Що далі? Ти зостанешся в образі Ади? Повернешся до Ловчого?