Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

Тим часом Лідія тихо промовила:

- Конику, не метушися. Я маю дістати арбалет та передати його Раймару. Якщо той ще живий.

Незадоволено фиркнувши, Ворон трохи сповільнився. Дівчина ж одразу побачила чохол зі зброєю за передньою лукою сідла. Відв’язати його не стало проблемою, проте варто було тільки витягнути арбалет з чохла, як вовк одразу ж впізнав загрозу. Не встигла Лідія і оком моргнути, як чудовисько зробило неймовірний стрибок та ледве не збило її з ніг. На щастя, кінь зорієнтувався першим і зробив випад задніми ногами, чітко відкинувши звіра подалі. Заскавчавши від болю, вовк все ж таки не здався, тому майже одразу піднявся на нетверді лапи. Погляд знахарки привернула сіра тінь, що мелькала далеко попереду. Не важко було здогадатися, що до мутанта мчить підмога.

- Як користатися цією штукою? – обурилася Лідія, роздивляючись складений арбалет.

Проте її палець випадково натиснув потрібну кнопку і зброя випросталася у потрібну позицію. Ледве не випустивши арбалет з рук, дівчина вихопила з чохла стрілу. За чим одразу ж спробувала вкласти її до пазу. Як це робиться, Лідія колись бачила у кіно. Не гаючи часу, вона направила зброю на монстра, але стріляти не поспішала. Руки тряслися немов божевільні і добре прицілитися просто не було шансу. Проте вовк сам вирішив свою долю. Не дочекавшись на підмогу, звір зробив черговий випад у бік жертви. Голосно клацнувши, арбалет випустив стрілу і пробив голову монстра. Не добігши до цілі, той повалився на землю.

- Нам треба до Раймара, - тремтячим голосом промовила Лідія, намагаючись перевести погляд на нову загрозу. Ворон в ту ж секунду підставив спину, немовби пропонуючи забратися у сідло. Але дівчина відмахнулася: - Ти явно переоцінюєш мої фізичні дані.

Незадоволено фиркнувши, кінь опустився на коліна. Знахарка такий жест оцінила і в ту ж мить вмостилася у сідло. Кого зараз хвилює задрана майже до поясу спідниця? Міцно вхопившись руками за гриву, а ногами за круп, Лідія попросила:

- Тільки не загуби мене десь по дорозі.

Ворон, на диво, обережно рушив з місця, але майже одразу перейшов на галоп, адже чудовисько наближалося з завидною швидкістю. Зробивши напівколо, коню вдалося уникнути зустрічі з хижаком. Тому через декілька хвилин вони знову попрямували до галявини, де мав бути відьмолов. Щоправда той виявився набагато ближче і ледве не втрапив під копита Ворона. Кінь від несподіванки став дибки, від чого Лідія ледве не злетіла на землю. Мабуть, тільки за допомогою якогось дива їй вдалося втриматися.

- Ти жива, - полегшено видихнув Раймар, перехоплюючи арбалет та заряджаючи в нього стрілу.

Як раз вчасно, оскільки колюча потвора навіть не думала полишати переслідування. Саме тому вона вигулькнула з-за дерева і спробувала стрибнути на Лідію. Ще раз голосно клацнувши, арбалет повалив чергову жертву, після чого в лісі повисла тиша. Хіба що тільки голосне та схвильоване хрипіння присутніх заважало запанувати абсолютному безголоссю.

- Ціла? – запитав Раймар, повертаючись до дівчини.

- Так, - кивнула вона і одразу ж несміливо запитала: - Допоможеш злізти?

Відкинувши зброю на землю, чоловік простяг до Лідії руки. Вона повільно відпустила гриву Ворона і дозволила зняти себе з сідла. Все тіло трусилося та відмовлялося слухатися. Не відомо навіть, що вплинуло більше: галоп по лісових купинах чи дикий переляк. Більш-менш твердо ставши на ноги, Лідія нарешті відпустила відьмолова, але майже одразу сполошилася:

- Кров! – на її долонях залишилися червоні сліди. – Це твоя?

- Не вся, - відмахнувся той.

- А якщо мутанти були отруйні?

- Ні. Їх шпичаки сухі та не мають жодного нальоту. А зубами мене не зачепило. Принаймні в цьому я розбираюся.

- Однаково рани треба обробити. Правець і від меншого можна дістати.

- Який ще правець? – завмер чоловік.

- Це хвороба така. Потім розкажу, - тепер прийшла черга Лідії відмахуватися. – Треба десь присісти і…

- Спочатку впевнимося, що нас більше ніхто не хоче зжерти. А щоб не отримати якоїсь хвороби, в мене є це, - відьмолов витягнув з сідельної сумки скриньку. Після чого дістав звідти крихітну пляшечку і випив вміст. Неприємно скривившись, він запропонував: - Може і тобі варто?

- Дякую, я ціла, - категорично відмовилася дівчина. Та й навряд чи ота буро-сіра жижа зцілить її коліна, що починали нестерпно боліти.

Над головами промайнув Ґудзик. Плавно облетівши коло, він приземлився на сідло та стомлено витягнув крила.

- Нічогенький такий бойовий товариш, - похвалив птаха Раймар. – З таким не страшно і на відьму йти.

- Краще не треба, - насупилася Лідія, перевіряючи чи не зачепило Ґудзика.

Проте пугач був абсолютно цілий. Тим часом поміж дерев показалася вже знайома біла фігура.

- Фрост! – радісно вигукнула молода знахарка. – Йди до мене!

Пес радісно прискорився, хоча з пораненою лапою це було не так вже й просто. Лідія підхопила тварину на півдорозі й почала роздивлятися. На перший погляд, серйозних пошкоджень не було. Окрім, звичайно, кінцівки. Тільки після того, як промила лапу водою і перемотала чистою тканиною, Лідія дозволила Раймару забрати їх з поля бою. Хоча відьмолов теж знайшов собі заняття. Він оглядав монстрів та навіть препарував їх. За останнім дівчина намагалася не спостерігати. Вона добре розуміла, нащо чоловік робить це. Проте дивитися? Ні-ні-ні!