Джеймс Мейс - Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Шумським означало посилити позиції Сталіна в партії, але це також могло послабити ауру національної легітимності радянської України, на створення якої було покладено так багато зусиль.

«Злочин» Шумського, вочевидь, відбувся під час однієї зустрічі восени 1925-го. Невдовзі після II з’їзду КПЗУ група очільників цієї партії в супроводі Шумського вирушила до Москви на зустріч зі Сталіним. За спогадами колишнього члена ЦК КПЗУ, які він озвучив у інтерв’ю Янушу Радзєйовському, Шумський порушив питання, що КП(б)У має очолити українець, особливо зважаючи на те, що вже було достатньо кваліфікованих українських більшовиків, як-от Скрипник або Чубар. Тоді Сталін відповів лише, що такий крок був іще не на часі[374].

Сталін власноруч виклав основні тези, які йому озвучив Шумський, у листі Кагановичу та ЦК КП(б)У, датованому 26-м квітня 1926 року. За словами Сталіна, Шумський стверджував, що українізація просувалася з великим труднощами, оскільки її впроваджували під тиском та з великими затримками. Українська інтелігенція та українська культура швидко зростали й розвивалися, проте партія була неспроможна стати на чолі цього руху, оскільки провідні елементи в ній та у профспілках навмисне чинили перепони українізації. За словами Шумського, партія не мала й надій на те, щоб очолити культурний український рух, бо це могло відбутися лише за умов, якби самою нею керували люди з прямими зв’язками з українською культурою. Згідно з цим документом, Шумський запропонував такі дії: зняти з посади Кагановича, на його місце призначити Чубаря, а колишнього боротьбиста Григорія Гринька призначити головою уряду. Шумський нібито погрожував, що якщо цього не буде зроблено, то надалі він не зможе бути корисний партії[375].

Той факт, що Сталін адресував свого листа Кагановичу зокрема, а членам українського політбюро загалом, не залишає жодних сумнівів, що перший секретар[376] української компартії мав його цілковиту підтримку. Водночас Сталін погоджувався із Шумським у тому, що українська культура справді швидко розвивалася та що життєво важливим для партії завданням було очолити цей процес. Сталін також погоджувався, що слід зняти з посад тих, хто вороже ставиться до українізації, і замінити тими, хто відданий цій справі. На думку Сталіна, помилка Шумського полягала в тому, що він плутає українізацію інституцій із примусовою українізацією пролетаріату. Як писав Сталін, українізацію пролетаріату не можна провадити силою, вона може відбутися виключно як процес поступовий, просуватися в міру того, як селяни переїздитимуть до міст, щоб працювати на заводах і фабриках. Будь-яка спроба насильно насадити українську культуру російському пролетаріатові лише відштовхне його від партії, посилить антиукраїнський шовінізм та в принципі буде порушенням прав російських пролетарів на власну національну культуру. Сталін також звинуватив Шумського в тому, що той не помітив і «темної сторони» українського культурного життя, яка проявлялася в бажанні деяких українців відмежувати українську культуру від культурного розвитку в інших частинах СРСР, зокрема й від російського. Він застерігав, що це може набути «характеру боротьби проти «Москви» загалом, проти росіян загалом, проти російської культури та її найбільшого здобутку — ленінізму». Сталін особливо розкритикував молодого українського письменника Миколу Хвильового[377].

Він також казав, нібито погоджується з Шумським у тому, що провід КП(б)У має стати українським, проте не погоджувався з ним щодо критичного пункту — часу, коли це мало відбутися. Сталін стверджував, що українці в КП(б)У все ще були занадто слабкими, аби негайно зробити такий крок. І відкинув пропозицію призначити Гринька головою українського уряду, проте все-таки вказував, що на той час певна частка українців уже перебувала на керівних посадах у партії. Він вирішив не вдаватися до питання, чому він вважає цих українців усе ще недостатньо кваліфікованими для того, щоб очолити КП(б)У. Натомість зробив їм комплімент, називаючи видатними старими більшовиками, тобто в такий спосіб натякнув, що в майбутньому їхню лояльність може бути винагороджено[378].

Кампанія проти шумськизму

Питання, яке порушив Шумський, було неймовірно складним і делікатним. Після того як уся ця дискусія набула публічного розголосу, український емігрантський журнал охарактеризував позицію Шумського таким формулюванням: «українізація сама собою є не просто махінацією[379], а й українізацією владних відносин»[380]. Це формулювання, саме такими жорсткими словами, було найбільшим присоромленням радянського керівництва, яке лиш можна помислити. Саме з цієї причини подальша кампанія проти Шумського розгорталася тихцем, у «приватному» порядку, аж доки не вдалося прибрати його з посади швидким і чітким порухом політичної хірургії. Схожа кампанія згодом розгорнулася в Росії проти Бухаріна в анонімній рубриці під заголовком «права загроза». В Україні кампанія проти Шумського велася переважно й майже до кінця під приводом дискусії про літературу. Проте коли вона вийшла на поверхню й про неї дізналися насамперед у КПЗУ, це швидко набуло міжнародного розголосу й відповідного масштабу.

Іван Майстренко, колишній боротьбист, повідомляє, що тоді ширилися чутки, ніби Шумський планував змову з метою здобути собі лояльну більшість у КП(б)У — мовляв, він хотів скинути Кагановича та здійснити в керівництві партії ті зміни, які, судячи з листа Сталіна, сам і запропонував. Колишній боротьбист Андрій Хвиля начебто дізнався про плани Шумського й оперативно доповів про них Кагановичу, який на знак подяки за лояльність призначив Хвилю заступником голови[381] українського агітпропу[382]. Коли цю змову (була вона чи ні, ми не знаємо) мало бути втілено, лишається суто темою для припущень. Хай там які плани міг мати Шумський, їм усім поклало край засідання політбюро КП(б)У, що відбулося 12 травня 1926 року.

Каганович ґрунтовно провів підготовчу роботу. Усім членам ЦК було надіслано листа за підписами Кагановича та Чубаря, бо ця змова мала бути на руку передусім Чубарю, а лист за їхніми підписами демонстрував усім, що в протидії таким зрадницьким планам вони стояли пліч-о-пліч. У ньому згадано складні питання, що постали перед партією, проте містив він і прозорі натяки на те, що плани й мотиви Шумського не мали з ними нічого спільного:

У виступі Шумського не треба змішувати суб’єктивних і подібних мотивів самого Шумського з об’єктивними умовами країни, не слід замінювати одне іншим, зводячи всю справу тільки до того, що Шумський особисто затіяв чвари через незадоволення своїм становищем[383].

Інформація щодо зустрічі політбюро 12-го травня вкрай фрагментарна. Не було опубліковано жодного протоколу[384]. Те, що Шумський мусив себе на цій зустрічі захищати, є очевидним, і про це ми дізнаємося з небагатьох його приміток у пізніших статтях. Можливо, на цій зустрічі критикували його боротьбистське минуле. У будь-якому разі він щонайменше почувався зобов’язаним захистити