Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

та закріпити її знову, сказав, що вона нерівно пришпилена.

Я сміявся.

– У нього це манія.

– Справді?

Кілька хвилин ми просиділи мовчки, а потім, глянувши в бік Мері Кавендіш, Синтія тихо промовила:

– Містере Гастінґс!

– Так?

– Після чаю я хотіла б поговорити з вами.

Те, як вона глянула на Мері, змусило мене задуматися. Дивно, що між двома жінками існувало так мало симпатії. Уперше я замислився про майбутнє дівчини. Місіс Інґлторп не залишила їй ніяких засобів для існування, та я гадав, що Джон і Мері, можливо, наполягатимуть, щоб вона залишилася тут, принаймні до кінця війни. Я знав, що мій товариш ніжно до неї ставився і йому було б шкода відпускати її.

Джон, який щойно заходив у будинок, знову вийшов надвір. Його зазвичай добродушне обличчя викривила гримаса гніву.

– Хай їм грець, тим детективам! Я вже не знаю, чого їм треба! Перевернули догори дриґом усі кімнати в будинку. Це вже занадто! Гадаю, вони скористалися тим, що всі ми сидимо надворі. Цей Джепп ще отримає від мене, коли я побачу його наступного разу!

– Соратники Пола Прая! – буркнула міс Говард.

Лоуренс висловив думку, що вони повинні вдавати активну діяльність.

Мері Кавендіш промовчала.

Після чаю я запросив Синтію прогулятися, і ми повільно попленталися до лісу.

– І? – запитав я, коли щит із зеленого листя закрив нас від допитливих очей.

Зітхнувши, Синтія опустилася на траву й зняла капелюшок. Промені сонця, пробиваючись крізь гілля дерев, перетворили її темно-руде волосся на грайливе золото.

– Містере Гастінґс, ви завжди такі добрі та стільки всього знаєте.

У ту мить я раптом зрозумів, що Синтія насправді була дуже чарівна дівчина! Набагато привабливіша, ніж Мері, яка ніколи не говорила мені такого.

– Отож? – знову лагідно перепитав я, коли вона завагалася.

– Мені потрібна ваша порада. Що мені робити?

– Робити?

– Так. Бачте, тітка Емілі завжди казала, що забезпечить мене. Мабуть, вона забула чи принаймні не думала, що так скоро помре. Та в будь-якому разі вона нічого мені не залишила! І я не знаю, що робити. Гадаєте, я маю відразу поїхати звідси?

– Боже, ні, ні! Я впевнений, що ніхто не хоче відпускати вас.

Синтія завагалася на мить, вириваючи травинки своїми тендітними ручками. Тоді сказала:

– Місіс Кавендіш хоче. Вона ненавидить мене.

– Ненавидить вас? – вражено викрикнув я.

Синтія кивнула.

– Так. Я поняття не маю чому, але вона не терпить мене. І він теж.

– Тепер я знаю, що ви помиляєтеся, – тепло сказав я. – Навпаки, Джон вас дуже любить.

– О, Джон – так. Я мала на увазі Лоуренса. Звичайно, мені байдуже, ненавидить мене Лоуренс чи ні. Але страшно, коли ніхто тебе не любить, правда?

– Але вони люблять вас, мила Синтіє, – щиро сказав я. – Я впевнений, що ви помиляєтеся. Гляньте, є Джон… і міс Говард…

Синтія досить похмуро кивнула.

– Так, Джону я подобаюся, а Іві, попри свій грубуватий характер, навіть мухи не образить. Але Лоуренс ніколи не розмовляє зі мною й уникає мене, а Мері ледь стримується, намагаючись бути ввічливою. Вона хоче, щоб Іві залишилася, благає її, але мене вона бачити не хоче, і… і я не знаю, що робити.

Раптом бідне дитя розплакалося.

Я не знаю, що на мене найшло. Може, полонила її врода, коли вона сиділа у траві, з волоссям, що мерехтіло золотом під променями сонця, можливо, я відчув полегшення, що зустрів людину, яка напевне не була пов’язана з трагедією, а може, щиро пошкодував її молодість та самотність. У всякому разі я схилився перед нею і, взявши її маленьку ручку, ніяково сказав:

– Синтіє, станьте моєю дружиною.

Несвідомо я вибрав ефективний засіб від її сліз. Вона відразу ж сіла, забрала руку й промовила з роздратуванням:

– Не кажіть дурниць!

Це мене трохи розсердило.

– Це не дурниці. Я прошу вас виявити мені честь і стати моєю дружиною.

На мій подив, Синтія розсміялася й назвала мене «кумедним диваком».

– Дуже мило з вашого боку, – сказала вона, – але ви ж цього не хочете!

– Хочу. Я маю…

– Не важливо, що ви маєте. Насправді ви не хочете, і я також.

– Ну, звичайно, тоді зрозуміло, – сухо сказав я. – Але не бачу нічого кумедного. Нічого смішного в пропозиції руки та серця немає.

– Так, справді, – сказала Синтія. – Можливо, хтось прийме вашу пропозицію наступного разу. До побачення, ви мене дуже підбадьорили!

І, вкотре вибухнувши нестримним сміхом, вона зникла між деревами.

Ще раз прокрутивши в голові нашу розмову, я залишився надзвичайно незадоволеним.

Раптом мене осінило, що варто піти в село й пошукати Бауерстайна. Хтось мав наглядати за цим типом. Однак було б дуже розумно заспокоїти його підозри, якщо він їх мав. Я згадав, як Пуаро покладався на мою дипломатію. Отже, я вирушив до будиночка з карткою «Здаю кімнати» на вікні, де він проживав, і постукав у двері.

Двері відчинила літня жінка.

– Доброго дня, – привітно сказав я. – Доктор Бауерстайн вдома?

Вона витріщилася на мене.

– Ви не чули?

– Що не чув?

– Про нього.

– Що з ним?

– Йому кінець.

– Йому кінець? Він помер?

– Ні, забрала поліція.

– Поліція? – Я глибоко вдихнув. – Тобто його заарештували?

– Так, точно, і…

Я більше не слухав, а побіг у село, щоб знайти Пуаро.

Розділ десятий

Арешт

Як на лихо, Пуаро не було, і старий бельгієць, який відповів на мій стук у двері, повідомив, що, схоже, той поїхав до Лондона.

Я був приголомшений. Що, на Бога, Пуаро міг робити в Лондоні? Він прийняв таке рішення раптово чи планував це ще до того, як ми розійшлися кількома годинами раніше?

Я знову вирушив у Стайлз, дещо роздратований. Через відсутність Пуаро я був невпевнений, як саме маю діяти. Можливо, він передбачав цей арешт? А може, і сам став його причиною? На ці запитання я не знаходив відповіді. Та що в цей час робити мені? Відкрито повідомити в Стайлзі про арешт чи ні? Хоча я й сам не визнавав, та думка про Мері Кавендіш тиснула на мене. Чи не стане це жахливим шоком для неї? Наразі я категорично відклав будь-які підозри щодо неї. Вона не могла бути вплутана в це. Інакше я б почув хоч якісь натяки.

Звичайно, приховувати від неї арешт доктора Бауерстайна постійно я б не зміг. Завтра це опублікують у кожній ранішній газеті. І все ж намагатимусь не розбовкати цього. Якби тільки Пуаро був досяжним, я порадився б із ним. Що змусило його поквапитися до Лондона без жодних пояснень?