Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

class="p1">А думала iнше: «Якби вiн i довiку не брався!» Одначе не сказала цього, тiльки промовила:

— Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.

— Соромляється при чужих, — одказав Зiнько, — говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

— А жiнки… хiба не соромляється?..

— Нi.

— Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?

— Еге ж.

— А Катря була?

— Була.

— _А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

— Хто, Катря?

— Нi, та, Грицькова…

— _ Як коли: буває й нi.

Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зiлля дати.

— Не люблю я її! — сказав вiн до Гаїнки.

— А чом не любиш?

— Бо в'язне до мене.

Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:

— Як то в'язне?

— Тепер, оцi днi, сказати — нi. А то дак була штука…

I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.

— Я вже так наважився, — казав далi Зiнько, — як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?

I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.

— Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..

I вона стискала його, пригортала, цiлувала.

— Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!

— Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!

— Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти — як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..

— За що ти так себе лаєш?

— Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…

— А ти повiрила?

— Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила — як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..

— Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.

Вона так i схопилася:

— _ Про мене?! Про мене?!

— Що до тебе Васюта стежку топче.

— Васюта?.. Ха-ха-ха!..

— Цить, дурне, а то мати почують.

Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.

— Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..

Ледве втишив її.

— А ти ж повiрив?

— Чи я ж дурний?

— От бач! От бач! — почала вона стукати себе кулачком у голову. — А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..

Забрав її руки, щоб не била себе:

— Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?

Розпиталися. Зiнько подумав…

— Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?

От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч — де б вона тодi очi подiла?

Пригорнулась, притулилася до його, знiтившись, як кошенятко.

— Я… я… я хотiла… я думала…

I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.

— Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.

— Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…

Довго вони не спали.

Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.

Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави — все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно — так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…

— Зiньку! Вставай! Ми заспали…

Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…

Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?

Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.

— Здорова, сестричко!

— Здорова! — вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.

— Питай мене — чого я до тебе прибiгла!

— Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася, — нiчого нема, все брехня.

— Ха-ха-ха! — зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:

— Чого це ти?

— От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!

— Та чого ж ти смiєшся?

— Бо менi i весело, й чудно… Ой!..

Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.

— Чи ти присуственна? — смiялася вже й Катря, пручаючись. — Кажи вже, що там є!

Гаїнка розказала їй про все… i про Васюту.

Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чули їх, навiть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим не зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не ходив, бо нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.

Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка свою плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн це бачив, лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi…

А Зiнькове товариство тим часом трохи побiльшало: став туди ходити Дмитро Василенко.

V. БРАТИ

Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була непрощенна кривда, що Грицько забрав собi ту десятину землi. Грицько був старший, батько його вiддiлив першого, вiддав йому все,_ що треба, а те, що