Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

мiсячному сяєвi та й повiв її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далi й затихла. Як приведено її в яр, то була ще нiч, i отаман узяв її до себе в шатро. А розбiйники спати полягали, смiючися та заздрячи отамановi. Попрокидалися вдень — не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить i кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку панi вдродлива мертва: сама себе зарiзала, отамана заколовши. Поховали розбiйники обох тут у яру, а собi вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як нiч, так i ходить мертва панi, ходить, i плаче, й проклинає за свою недолю розбiйникiв. I такий страх їх узяв, що вони покинули цей яр та й подалися кудись далеко. А панi, кажуть, щороку тiєї саме ночi, як зарiзалась, виходить з ями та й iде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути її…

I йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому забило, полiзло догори волосся. Тупотить… Здалека ще чуть, як щось тупотить… Ось ближче… Ось уже й на прогайльовинi…

Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозумiти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває… Ось одно… двоє… Та це чоловiк з парою коней!..

Денисовi знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то вiн довiдається?

Пiдвiв чоловiк до дуба конi й почав мацати — до якої гiлки б краще прив'язати. Прив'язав одного, тодi Другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далi робити, i пiшов стежкою в той бiк, де був Денис, трохи навкоси вiд нього.

Втече! От зараз пiде, покриється, i Денис нiчого не знатиме, даремнi будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiдається про те, хто його ворог. I враз мов iмпетом що кинуло Дениса назустрiч невiдомому чоловiковi. Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усiєї сили в бiк. Чоловiк упав, i Денис опинився на ньому.

Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловiк. Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.

— _ А! Ти мене будеш бити! — захрипiв знайомий Денисовi голос.

— Роман! — скрикнув Денис.

I змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землi, пiд колiном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлi. Дивилися серед темряви хмарної ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.

I враз пiзнали…

Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тiльки на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.

Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд Романового колiна. А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..

Денис увесь трусився — з напруження, зо злостi. Тепер вiн знає, хто конi бере. То догадурався, а тепер i побачив. А, злодiю, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..

Денис повiдв'язував конi й повiв їх з яру…

Була ще нiч, як вiн уїхав у двiр до кума Терешка й постукав до його в темне вiконце:

— А вийди лиш, куме, сюди! Пiзнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис i держав пару коней.

— А що це?

— Твої конi.

— Ой! Та ну?

— Дивись!

Тонконоженко кинувсь до коней i хазяйським оком зараз же пiзнав їх, хоч i в темрявi.

— Та як же то? Нiчого не розберу.

— Замкни конi в повiтку, та ходiм у хату, то розкажу.

Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, i радiв поверненим коням, i трохи боявся: а що, як це знахаря розгнiває?.. А як Денис сказав, що вiн хоче направити врядника на Романа, то вiн i зовсiм перелякався:

— Ой куме, не роби цього! Хiба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та 'дже всi люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловiковi, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає i на товар моровицю.

Денис почав сперечатися. Адже тут нема нiякої нечистої сили. Певне, знахар у спiлцi з коноводами. Дiло звичайне, людське.

Та кум нiяк того не слухав. Нехай там i людське дiло, та знахар має нелюдську силу.

Щоб не сперечатися бiльше, Денис замовк. Вiн заночував у кума, а вранцi вернувся додому.

Було свято. Домаха пiшла до церкви. Мати поралась бiля печi, батько й Зiнько були в хатi.

— От, тату, викохали синочка-коновода! — озвався Денис до батька.

Старий мов здригнувся:

— Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?

— Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! — злiсно вiдповiв Денис, роздягаючися i сердито кидаючи чумарку на пiл.

— Не лютуй, а краще до ладу розкажи! — звелiв батько.

Денис почав розказувати. Вiн i поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довiдатись. А от тепер уже довiдавсь… I вiн поряду оповiдав усю подiю.

А старий Сиваш слухав, похилившись кiнець столу, про свою ганьбу вiд рiдного сина та й не помiчав за великим смутком, що пекучi сльози котилися йому по обличчю, по бородi й падали великими ясними краплями на спрацьованi почорнiлi руки.

Дожився! Хiба вiн того сподiвався, того дожидав? На старiсть йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усiма людьми i його, i ввесь рiд iзганьбив!.. Нiколи цього не було, щоб iз-помiж Сивашiв злодiї були. А отже…

Мати стояла бiля печi, прихилившися в кутку до рогачiв, та й собi втирала сльози. Зiнько сидiв такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сiм'ю.

А Денис усе оповiдав, не помiчаючи того нiчого, розпалений своїм оповiданням, згадкою про вiдбуту боротьбу. Вiн доказав i змовк, i всi мовчали. Тiльки материне хлипання чути було серед тишi. А Денис, незважаючи на те, правив своє:

— Цього не можна так попустити. Це вiн i далi буде все село грабувати та й нас. Я пiду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.

— Денисе, чи ти розуму не згубив? — понуро спитав батько.

— Чого б я розум iзгубив?.. А що. ж я — подарую йому троє коней, чи як?

— Ех ти, безсоромний, безсоромний! — гiрко й докiрливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтiв од недавнiх слiз. — Дак ти пiдеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сивашi злодiї?

— Та це ви через