Леся Вороніна - У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна

Насправді ж мені було тоді 18 років, і, звичайно, я не могла не відгукнутися на благання безтямно закоханої подруги допомогти їй впасти в обійми її обранця у спорожнілому на час літніх вакацій університетському гуртожитку.

— Слухай, якщо вже дотримуватися усіх історичних деталей, то ви б мали запросити на весілля вашого сина й вахтера дядю Васю. Це ж він за пляшку «Столичної» пропустив тебе в гуртожиток тієї ночі… - пожартувала я.

— Дядю Васю сто років тому вигнали з роботи за пияцтво. А ти як єдиний учасник чи, вірніше, співучасник того морального падіння маєш бути неодмінно!

Отож після цієї суворої настанови я розвинула таку бурхливу діяльність, що часом нагадувала собі цуцика, який намагається наздогнати власного хвоста з прив'язаною до нього бляшанкою. Я швиденько побігла до туристичної фірми, яка і справді за кілька днів зробила мені візу до Австрії (Ура! Мені не довелося стояти у довжелезній черзі, а потім доводити суворим консульським клеркам, що я не верблюд…), мені вручили квиток на літак до Відня, і я, відкинувши сумніви й придбавши на. Андріївському узвозі дві чудові вишиванки — для нареченого й нареченої, - полинула до Бориспільського аеропорту.

Але щойно я прибула до Борисполя, виявилося, що над Віднем і всією Західною Європою шаленіє якась страшна буря. Відмінили не тільки мій віденський рейс, а й ще з десяток інших. Тож мені не залишалося нічого іншого, як послати Маринці есемеску з вибаченнями й понуро «чекати погоди», сидячи за столиком бориспільської кав'ярні.

— Ну от, тепер погода стала на заваді… - сумно зітхнула Маринка, коли наступного ранку, сонна й замучена після вчорашнього бучного весілля, зустрічала мене у віденському аеропорту. — 3 молодятами ти так і не зустрінешся. Вчора одразу ж після шлюбної церемонії й бенкету вони вирушили у весільну подорож. Але не переймайся, за місяць вони приїдуть до Києва, і ти їх особисто зможеш привітати!

— Маринко, а що це за химерна споруда з велетенською блискучою бараболею на стовпі й гігантським картузом?

— Ти не повіриш — це сміттєпереробний завод! Уявляєш, був такий дивовижний художник і архітектор на ім'я Гундертвассер, який вважав, що всі архітектурні споруди мають органічно поєднуватися з природним ландшафтом. Він ненавидів гострі кути й агресивні форми сучасної міської забудови. Тому всі його будівлі схожі на дитячі іграшки — вони трохи наївні й кумедні.

— Я щось чула про цього геніального дивака, це ж він казав, що кожна людина має право розмальовувати стіну навколо свого помешкання, як їй заманеться? Уявляю, що б сказали сусіди й тітоньки з мого рідного ЖЕКу, якби на стіні будинку біля моїх вікон з'явилися зображення моїх улюблених равликів чи писанка з трипільськими узорами-знаками… Мене б просто забрали до божевільні.

— Слухай, а це класна ідея, — зраділа Маринка, — а то я вже просто не можу дивитися на сірі київські стіни — облуплені кахлі дев'ятиповерхівок варто було б розмалювати яскравими картинками. До того ж одразу було б видно, хто в тому будинку живе — в яких квартирах рогаті жлоби, де прихильники модерного мистецтва, а де послідовники національних традицій… До речі, у Відень я закохалася одразу, щойно сюди потрапила. Я впевнена, що в цьому місті живуть люди добрі й розумні. Звичайно, я не ідеалізую всіх його мешканців, але скоро ти сама відчуєш чарівну віденську атмосферу.

Я визирнула у відчинене вікно автомобіля, який віз нас до центру австрійської столиці, побачила височезні башти Штефандому — кафедрального собору Святого Стефана і вхопилася за фотоапарат, щоб увічнити цю величну споруду. Але Маринка зупинила мене:

— Завтра я відпущу тебе у «вільне плавання». Знаєш, я переконана, що з незнайомим містом хоч на день треба залишитися наодинці. Ви маєте відчути одне одного. Тож я видам тобі мапу Відня, розповім, як і куди добиратися на трамваї чи на метро — до речі, ти зможеш оцінити переваги віденського міського наземного й підземного транспорту, — і ти сама вибереш та сфотографуєш палаци, собори, пам'ятники, які тобі сподобаються найбільше.

— Дівчино, та це ж мій улюблений спосіб знайомства з новими місцями! Я вже давно відмовилася від колективних екскурсій. Не знаю чому, але в гурті туристів я відчуваю себе пришелепкуватою безсловесною овечкою, котра мусить слухняно сунути за поводирем. І що найприкріше, після таких планових екскурсій у мене в голові майже нічого не залишається.

Вхопити за бюст грецьку химеру й загадати бажання

Наступного ранку, сівши в оспіваний Маринкою віденський трамвай, я без будь-яких пригод дісталася до самісінького серця Відня й опинилася серед чарівних палаців, парків і пам'ятників, які нагадують про колишню велич Австро-Угорської імперії. Напевно, «комплекс повноцінності», притаманний громадянам нині невеликої за масштабами європейської країни, а колись однієї з наймогутніших держав світу, можна пояснити фантастичними культурними набутками, що збереглися донині. Після своєї бліц-подорожі до Граца, другого за розмірами міста Австрії, я вже мала певне уявлення про розкішну барокову архітектуру цієї країни, але Відень вразив мене якоюсь особливою атмосферою піднесеності й святкового настрою.

Чомусь під час самостійного блукання вулицями незнайомого міста я передусім звертаю увагу на дрібниці. Але саме ці деталі згодом допомагають відтворити настрій, звуки й запахи того літнього дня, коли стояла, задерши голову, біля Штефандому й дивилася на дивні, вирізьблені в грубезній кам'яній стіні, позначки. На моє здивоване запитання якийсь добродій, що саме проходив повз величний собор Святого Стефана, пояснив, що в часи середньовіччя на центральній площі вирував базар. Тут продавали все, потрібне для життя городян. А ось ці заглибини у стіні храму — еталон, мірило

хліба. Отже, якщо виникали сумніші у чесності торговця, що продавав хліб, його товар — хлібину — прикладали ось до цього мірила, і якщо буханець виявлявся меншим, шахрая тут-таки карали батогами! Ось такий дієвий спосіб боротьби із злодійством!

Розповівши мені цю повчальну бувальщину, статечний бородатий дядечко усміхнувся, а тоді витяг з полотняної торби, що висіла у нього на плечі, якийсь дивний довгастий предмет. Виявилося, що це складаний самокат, дядечко вправно розіклав його, поставив одну ногу на прозору дошку з коліщатками, вхопився руками за зручне кермо, відштовхнувся й поїхав у своїх справах, махнувши мені на прощання рукою. Я захоплено дивилася, як віддаляється від мене життєрадісний австріяка, і розмірковувала про те, чи скоро на вулицях мого рідного Києва, де навіть по хідниках їздять оскаженілі велетенські джипи, я зможу побачити таку ідилічну картинку.

— Ну скажи, що тобі сподобалося найбільше? — розпитувала мене подруга, коли ввечері, ледь тримаючись на ногах,