Кондоліза Райс - Демократія

конференцію для Польщі; міністерство сільського господарства запропонувало допомогу харчами; міністерство фінансів затялося, наполягаючи, що Польща одержить найбільше кількасот мільйонів доларів від МВФ після довгої серії перемовин; міністерство торгівлі запропонувало перенести торговельну місію до Варшави. І це слушно: в момент історичних змін з'явиться торговельна місія з виконавчих директорів корпорацій.

Мого колеги й глави мого директорату Боба Блеквілла, переконаного прибічника солідної допомоги, не було в місті. Я знала, що Боб ошалів би через той дріб'язок, що ми збиралися запропонувати; щиро кажучи, і я була збентежена. Тож на власний розсуд пішла на зустріч із заступником радника з національної безпеки Бобом Ґейтсом. «Бобе, — почала я, — Холодна війна завершується, і ми пропонуємо провести торгову виставку у Варшаві». Боб хихикнув, і я зрозуміла, що він на моєму боці. Він теж був радянологом і не хотів пропустити історичний момент. Він заохочував мене до більших проектів поза «внутрішньоагенційними» процесами.

Одна з ідей, що ходила Вашингтоном, передбачала кредит стенд-бай Польщі від МВФ на 1 млрд доларів. Сума мала бути дуже великою, бо поляки зможуть використати пов'язану з нею надійність і відпустити злотий у плавання (тобто дати можливість валюті знайти свою ринкову вартість) як критичний перший крок до ринкових реформ. Але якщо поляки запанікують і кинуться до банків рятувати свої заощадження, почнеться великомасштабний хаос.

Джефрі Сакс у Гарварді обстоював саме позики стендбай і використав наші академічні зв'язки, щоб сконтактувати зі мною. Ми обговорили механізм та можливий опір міністерства фінансів, яке буде принаймні доводити, що немає змоги зробити це швидко. Воно скаже, що не зможе підтримати позику до завершення переговорів із МВФ. А на це підуть місяці. Ми мали кілька днів.

Я знала, що не зможу переконливо подати президенту економічну пропозицію, якщо міністерство фінансів буде проти. Проте я знала, хто зможе: мої стенфордські колеги Майкл Боскін, глава Ради економічних консультантів, і Джон Тейлор, старший радник.

Маючи дозвіл Боба Ґейтса на обхід процесу, я пішла на зустріч із Майклом та Джоном. «Чи є докази, що ці інструменти стендбай спрацюють?» — цікавилася я. Вони погодилися, що інколи так. Наприклад, в Ізраїлі. Я пояснила, що для цього мені потрібний для президента офіційний документ. Завдяки Майклу та Джону президент Буш одержав матеріали до засідання Ради нацбезпеки.

Однак я подумала, що краще поінформувати міністрів, що президент порушить питання про позику стендбай. Держсекретар Джеймс Бейкер зрадів. Я спробувала зв'язатися з міністром Ніколасом Брейді, але його працівники нас не з'єднали. Коли почалася нарада, міністр фінансів виявився не готовим до обговорення. Він сказав, що загалом не проти, нагадуючи про те, що він уже висловлювався на користь позики стендбай. Просто швидко це зробити неможливо. Якщо ми порушимо стандартний процес, доводив він, «нам доведеться робити це для кожного, включно з Аргентиною!»

Наступним узяв слово Бейкер. «Холодна війна почалася не в Аргентині і не в Аргентині вона завершиться», — заперечив він. Це був неспростовний аргумент, і США вирішили вдатися до компромісу. Ми оголосимо про це до завершення польських переговорів, але виплати почнуться лише після остаточної угоди між МВФ та Польщею. США до цього міжнародно підтримуваного пакету сплатить 200 млн доларів. (Між іншим, ці гроші не знадобилися, бо плаваючий курс діяв за всіма правилами та мав успіх.)

Польща також одержить подальшу допомогу. Конгрес не хотів відставати від президента й запропонував пакет допомоги, що в кілька разів перевищував його пропозицію. Через труднощі з національним бюджетом почалася конфронтація між Білим домом та Капітолійським пагорбом. Джим Бейкер звинуватив Конгрес у політично мотивованих зусиллях дошкулити президентові. Сказати, що реакція США на цей великий історичний момент була змішаною, — не сказати нічого. Як зауважив Брент Сковкрофт, тодішній радник з питань національної безпеки, значна кількість із нас більше погоджувалася з Конгресом, аніж із нашою адміністрацією. Але ми зробили що змогли, і поляки одержали серйозну допомогу. Ця допомога стала сильним сигналом підтримки з боку Європи та США. Це був не План Маршалла, але він таки допоміг новому уряду проводити економічну реформу за власним графіком.

Власне, один із найуспішніших заходів у доларовому еквіваленті був невеликим. Ідея на початку змін у Польщі полягала в тому, аби фонд підприємництва надавав початкові субсидії малому бізнесу по всій країні. Ці інвестиції венчурного капіталу мали обійти комуністичний уряд і допомогти послабити віжки централізованої економіки. Цебто уряд США даватиме гроші приватним пекарням, автомагазинам, салонам краси та іншим підприємцям за невелику частку дивідендів. Програму контролюватиме незалежна міжнародна рада поляків та видатних американців.

Уперше президент Буш згадав про ідею у своїй промові в квітні 1989 року, а потім повторив у виступі в польському Сеймі в липні 1989 року. Але свідченням того, наскільки швидко розвивалися реальні події, було те, що на час ухвали пропозиції Конгресом «Солідарність» уже взяла уряд під контроль. Одначе Польсько-американський фонд підприємництва одержав 240 млн доларів для початку інвестування й діяв упродовж усіх 1990-х.

Через кілька років після повернення до Стенфорду мені потелефонував член Ради нацбезпеки в адміністрації Клінтона. Здавалося, у США виникла дилема. Фонд підприємництва не лише не втратив грошей, а й почав заробляти: вкладені 240 млн доларів тепер коштували 300 млн доларів. Чи повинні поляки це сплатити?

Я порадилася з президентом Бушем і Брентом Сковкрофтом. Вони сказали, що насправді ми й не сподівалися на компенсації. (Брент зауважив: «Хто заробляє на іноземній допомозі?») До «прибутків» нам варто поставитися як до грантів. Основну суму нехай повернуть міністерству фінансів, а решту залишать собі. Президент Клінтон погодився. Варшава охоче використала фонди, аби продовжити роботу й венчурні проекти в інших, менш успішних, східноєвропейських країнах.

Допомога США та ЄС відіграла певну роль у стабілізації польської економіки й — більше — її політичної системи. Приклад Польщі свідчить, що цільова міжнародна допомога може полегшити перехід. Проте без відданих і компетентних місцевих лідерів та сприятливого інституційного ландшафту успіх стає ефемерним.

У цьому Польщі пощастило в обох випадках. Польське сільське господарство не було колективізоване, що ще на ранній стадії, коли тільки утверджувалася економічна свобода, дало фермерам змогу годувати країну. Політичні партійки, які жодної ролі не відігравали за комунізму, в критичний момент 1989 року перейшли на інший бік. Завдяки глибокій релігійності поляків католицька церква залишилася сильною навіть за сталінських часів. Коли з'явилася така нагода, Іван Павло II мобілізував на місці метафоричні «дивізії» сільських священиків. Та й після воєнного стану «Солідарність» вийшла без втрат і була ладна у належний час приміряти політичну мантію.

У країні