Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

іноді хиткими, наче авторка мусила негайно викласти свої почуття на папері, боячись їх упустити.

Мій коханий поселився у віршах, навіть коли він зі мною розмовляє, слова складаються рядками, кожне речення римується в голові з попереднім, а заодно зі словом "люблю". Спрагла любові, я була напоєною.

Івона знала ці вірші, в них не було імені коханого. Вона нетерпляче гортала сторінки, але знаходила лише описи ейфорії, яка гула в Анулиній свідомості. Потім стався прорив, з'явилася дитина. Цікаво, що вона ні словом не сказала про момент, коли сталося те, що мало статися, щоб заговорити про вагітність. Чи це була занадто велика таємниця, щоб її довірити навіть секретним мемуарам?

Найбільші почуття, про які пізніше пишуть у літописах, народжуються на ґрунті заборон і удобрюються небажанням зовнішнього світу. Зі мною так само. Проте плід цього буде солодким, наше кохання виросте не стільки деревом, скільки могутнім лісом, який доведе всім оточуючим, що для кохання немає перешкод.

Ім'я! Івона починала нервувати, поетичні нахили її покійної подруги, можливо, і були приємними для вуха, але не передавали жодної конкретики, але це нарешті вийшло на останніх сторінках, які, однак...

– Тут хтось був, – прошепотіла вона вголос. – Він вирвав сторінки із зошита.

Вона провела крихітними пальцями по слідах вирваного паперу, які вандал залишив після того, як забрав найважливіші записки. Вони повинні були бути тут, бо яка ще могла бути причина? А може, це сама Ануля позбавила світ написаної нею таємниці, найбільшої за її коротке життя?

– Вона б цього не зробила, – знову вголос сказала Івона. – Не таким чином, щоб виривати сторінки. Вона б знищила весь зошит.

Хтось заметає сліди, раптом осяяло її. І хто б це міг бути? Тільки вбивця!

Вона підскочила в кріслі, злякавшись не стільки своїх думок і висновків, які щойно засвітилися в її свідомості набагато яскравіше, ніж лампа, що світила цієї морозної ночі, а тому, що почула хрускіт снігу за вікном.

Дівчина завмерла, намагаючись вловити хоч найменший звук, але марно, ніч шуміла в її голові пульсуючою кров’ю, нагнітаючи страх у жилах, що навіювало найжахливіші сценарії.

Вбивця.

Мара.

Чудисько.

Вовкулака.

Привид.

Злий.

Але її оточувала тиша, і це було найгіршим. Якби хтось розмовляв надворі чи навіть палив сигарету, це був би знайомий звук, але нічого подібного. Чи хлопці ще були в сараї? Вона не знала, де вони зазвичай сидять, але відчувала непереборне бажання підійти до них або навіть вийти з дому й покликати когось із них по імені.

Тиша.

Івона закрила зошит і спробувала сховати його до портфеля, але він випав з її рук, які тремтіли, як невгамовні метелики, і вона не могла це тремтіння опанувати.

І тут вона почула скрип снігу, напевно, не було помилки, хтось йшов біля будинку. Дівчина підняла зошит із підлоги й сховала під пальто, не замислюючись, навіщо це робить, просто так, ніби хотіла перед небезпекою сховати найдорожче.

Вона нахилилася, щоб взяти портфель, застібнула його та швиденько кинула за шафу, а потім повернулася, щоб згасити лампу й якнайшвидше тікати звідси, подалі від загрози. Ні, дурна, не виходь, ховайся в темряві.

Він стояв на порозі.

Вона побачила його і вже знала, що він занадто великий, занадто сильний, занадто брутальний для неї. Що це не міг бути той, кого любила Ануля, це було абсолютно неможливим. Звичайно, це кохання було  б  абсурдним і забороненим, але немислимим, тому що... Ну як...

– Це ти, – прошепотіла вона.

Він щось пробурмотів у відповідь.

– Я йду до хлопців, до сараю, – сказала вона, щоб збити його з панталику.

Він не дозволив їй нічого більше сказати і так сильно вдарив її кулаком по обличчю, що дівчина полетіла на двері, що вели з кухні до кімнати, і ті під її вагою піддалися. Вона упала до кімнати, залитої темрявою, але знала її напам’ять, вони з Анулею часто сиділи там і спостерігали, як порошинки танцюють у світлі, що пробивалося крізь брудне вікно.

Перш ніж хвиля болю накрила її, вона встигла висвітити в голові образ кімнати, ліжко перед вікном, скриня для постільної білизни, стара шафа з іншого боку, вішалка для одягу та комод із зламаним радіоприймачем на ньому.

І тоді вона інстинктивно почала верещати, але це не спрацювало. Дві речі вразили її одночасно: нездатність видати з себе звук і нестерпний біль. Вона відчувала, як виламані зуби танцювали під її язиком, як група п’яних підлітків на вечірці, як замість вереску чи крику з рота текла лише кров і булькотіння, як її щелепа хотіла впасти на підлогу і створювала враження, що вона ніколи не належала їй, так само, ось так: жила-жила з нею, а тепер вирішила піти геть.

Вона не буде битися. Не може кричати. Єдиний вихід, який залишався, це втекти.

Дівчина підвелася з колін, але відчула запаморочення і впала на підвіконня. У дверях вона побачила незграбну постать, освітлену ззаду слабким світлом гасової лампи. Він йшов до неї неквапливим кроком, ніби щойно повернувся з поля і вирішив відпочити.

Вікно не зачинялося до кінця, і дівчина про це знала, тому сидіти тут можна було тільки влітку, бо взимку можна було замерзнути. Міцна дерев’яна рама, довго не фарбована, розбухла від дощової води, і її можна було тільки прикрити. Вона це знала, він, мабуть, ні, або, принаймні, вона на це сподівалася. Івона смикнула чавунну, хитромудро вигнуту ручку, і вікно відчинилось, морозне повітря вдарило їй в обличчя, приносячи миттєве полегшення та надію, що вона зможе втекти.

Вона не спіткнулася і не зачепилася пальто за кут вікна, доля була до неї прихильною. Їй вдалося втекти з пастки, про що свідчило хрипке "сука", яке крикнув їй нападник. Дівчина подивилася собі під ноги і з подивом, але й з певним розумінням ситуації побачила, що під ногами тече кров. Зараз не час для цього, подумала вона і рушила вперед. І це добре, бо відразу за собою вона почула стукіт по снігу, це чудовисько пішло за нею.

Вона не могла вибирати шлях втечі, що, мабуть, було добре, бо навіщо ризикувати бігти до сараю, коли там нікого. Вона рушила до центру села, виплюнула кров разом із кількома зубами й спробувала закричати, але так захлинулася, що аж зігнулася навпіл.

Гей, щастя, де ти? Чому ти не тут?

Вона відчула, як її смикнуло ззаду.

Він наздогнав її.

Дівчина піднялася в повітря, як на гойдалці, яку влітку вішали над ставом, і так само,