Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

ствердити владу понтійського царя над Кримом, Діофант здійснив нечуваний подвиг, перетнувши бурхливе осіннє море. Палак, не надто покладаючись на власні сили, заручився підтримкою царя роксоланів Тасія, які зимували десь поблизу Меотиди (Азовського моря), найімовірніше — в степах Лівобережжя між Дніпром та азовським узбережжям. Однак навіть 50 тисяч союзників не спромоглися забезпечити перемогу і союзне скіфсько-роксоланське військо було вщент розбите.

Якщо в протистоянні з кримськими варварами понтійський полководець діяв силовими методами, то покори Боспорського царя Перісада V він домігся дипломатією. Проте не всім на Боспорі такий хід подій здавався прийнятним. Тож у Пантікапеї спалахнуло повстання, очолюване Савмаком, Перісад загинув, а сам Діофант ледь урятувався втечею. Навесні 107 р. до н. е. Діофант із військом херсонеситів здійснив похід на Боспор, полонив Савмака та відіслав його в Понт, а Боспорське царство перейшло під руку Мітрідата, ставши частиною Понтійської держави. Тож відтоді й до смерті Мітрідата фактично весь Крим був його володінням. Союзниками Мітрідата поспішили стати й мешканці інших північнопричорноморських полісів.

Втім, узбережжя Чорного моря цікавило амбітного Мітрідата не в першу чергу. Він невпинно розширяв свої володіння у Малій Азії, що рано чи пізно мало привести до конфлікту з Римом. Упевнений у своїх силах Мітрідат спровокував 88 р. до н. е. початок прямого військового протистояння. Успіхи на початковому етапі І Мітрідатової війни (89—85 рр. до н. е.) були не стільки заслугою понтійців, скільки відбиттям негараздів римлян, які, ледве закінчивши Союзницьку війну в Італії, поринули у громадянське протистояння. Проте енергійні дії Луція Корнелія Сулли протягом 87—85 рр. до н. е. призвели до поразки Мітрідата, та повернення до довоєнного status quo (це коштували понтійцям чималих втрат і чималої контрибуції).

Попри укладений мир, уже невдовзі відбулася II Мітрідатова війна (83—81 рр. до н. е.), але цей конфлікт був радше самоуправою римського намісника Азії Мурени й мав характер кількох незначних сутичок, та невдовзі був владнаний дипломатичними шляхами.

Тим часом Мітрідат не припиняв підготовки до великої війни. Він реорганізовував і переозброював за римським зразком своє військо, вів активну дипломатичну підготовку, шукаючи союзників не лише серед безпосередніх сусідів своєї держави. Приміром, посольство понтійців відвідало навіть Квінта Серторія, який очолював римські війська, що постали проти центральної влади в Іспанії. Північнопричорноморські варвари в планах Мітрідата посідали важливе місце. З одного боку, він набирав із них рекрутів до своєї армії «нового строю». Прямо в джерелах згадуються скіфи (ймовірно, таврійські), таври, язиги та бастарни, і якщо у двох перших випадках цілком могло йтися про підданих чи данників Понту, то у двох останніх напевно йшлося про волонтерів. З іншого боку, є підстави припускати, що Мітрідат підбурював союзних причорноморських варварів, а також мешканців північно- та західнопонтійських полісів у разі початку війни відкрити «другий фронт» на півночі Балкан. Щоправда, цим планам не судилося здійснитися.

III Мітрідатова війна, знов спровокована саме понтійським царем, видалася затяжною (74—63 рр. до н. е.). Основним її театром і цього разу була Мала Азія, а військове щастя знов було практично безперервно на боці римлян. Однак Мітрідат раз у раз вдавався до продовження боротьби, попри поразки, економічні негаразди та відпадання певних областей. Однією з найболючіших зрад, імовірно, стало укладання сепаратного миру сином Мітрідата Махаром, який був намісником Боспору, з очільником римського війська Лукуллом. Це сталося ще на початку війни, 71 р. до н. е. 65 р. до н. е., коли становище виявилося вже геть безнадійним, Мітрідат мусив шукати прихистку за Кавказьким хребтом. З останніми вірним частинами він простував чорноморським узбережжям у бік Боспорського царства. Махар, дізнавшись про наближення грізного батька, покінчив життя самогубством (за іншою версією — був страчений), і Мітрідат отаборився в Пантікапеї, ставши на схилі віку фактично царем Боспору, а не Понту.

Навіть у такій скруті Мітрідат плекав плани повернення на світову арену. Він волів організувати та очолити грандіозний похід причорноморських варварів у саму Італію, на зразок Ганнібала. Важко сказати, що саме більше турбувало потенційних союзників: перспектива походу світ за очі у геть невідомі землі чи непевне реноме Мітрідата як «борця з Римом», цілком наочно ілюстроване поточним становищем понтійського володаря. У будь-якому разі ці потенційні союзники охоче підтримали заколот ще одного сина Мітрідата, Фарнака, 63 р. до н. е. Покинутий практично всіма наближеними, Мітрідат покінчив життя самогубством у Пантікапеї, на горі, що й досі називається його ім’я.

Фарнак, який номінально визнав зверхність Риму, проте, був так само затятим реваншистом, як і його батько. Спроба реставрувати Понтійське царство, щоправда, знов видалася невдалою. Військо Фарнака 47 р. до н. е. було розгромлено в битві при Зелі (неподалік сучасного міста Амасья в Туреччині) самим Юлієм Цезарем, який отримав нагоду промовити своє знамените «Veni, vidi, vici». Фарнак утік до Криму, де Асандр, поставлений намісником перед відплиттям до Малої Азії Фарнаком, розбив царя у битві та перейняв його титул. Аби надати більшої легітимності своїй узурпації, Асандр трохи згодом одружився з дочкою Фарнака Динамією. Тривале тридцятирічне правління Асандра певною мірою стабілізувало ситуацію не тільки на Боспорі, а й у регіоні в цілому.

Якщо події Мітрідатових війн здебільшого зачіпали східну частину Північного Причорномор’я, то ситуація у західній частині регіону значно більше визначалася діяльністю іншого видатного діяча епохи, царя гетів чи даків Буребісти, який правив у 82—44 рр. до н. е. Експансія даків докотилася до берегів Чорного моря в середині І ст. до н. е., десь у проміжку між 55 та 47 рр. до н. е. військо Буребісти вщент зруйнувало Ольвію, яка внаслідок гетського погрому просто перестала існувати на кілька десятиліть. Чимало прихильників має гіпотеза, що очолювані Буребістою війська просунулися далі на схід і саме з цим походом пов’язані археологічно фіксовані сліди руйнувань середини І ст. до н. е. на пізньоскіфських городищах пониззя Дніпра.

З діяльністю Буребісти, найімовірніше, пов’язаний і фінал поєнешти-лукашівської культури. Певних слідів військового розгрому на поселеннях цієї культури, щоправда, археологічно не зафіксовано, але життя на них припиняється саме в межах другої половини І ст. до н. е. Так само приблизно в цей час здійснюються й останні поховання на більшості поєнешти-лукашівських могильників. Лише на північній периферії поєнешти-лукашівського ареалу (в межах сучасної Буковини), життя тривало щонайменше до рубежу ер. Можна зробити висновок, що цей мікрорегіон уникнув прямого військового вторгнення Буребісти. Однак руйнування даками системи економічних зв’язків Північно-Західного Причорномор’я спричинило економічний занепад цього населення, а згодом, протягом нетривалого періоду, й втрату ним культурної самобутності.