Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

Посміхнувшись куточками губ, він нарешті відпустив її руку та відсторонився, повертаючи минулу відстань між ними. 

– Бос попередив, що ти розповіси деталі, а на ділі – ти продовжуєш партизанити.

– Сподіваюся ти запис стер?

– Ображаєш!

– Ну, підвіску ми з тобою обговорювали, ти мав її дістати з могили, але Абель нас переграв. Хто ж знав, що він поставить тебе охороняти склеп!

– Зрозуміло, але невже без цяцьки слідувати плану не можна?

– Можна, звичайно. Але підвіска грає важливу роль… Деметра щось знає про неї. Тому важливо дістати її до того, як у нас буде Дема.

– Якщо ми не рухатимемося – нас засмокче у болото. Ти влучно згадала про Дему. Про плани на неї я буду з тебе теж щипцями витягати?
Блондинка відійшла до дерева, косячи на нього випробувальний погляд. Він мав рацію, у пріоритеті рух будь-яким способом і не обов'язково дотримуватися упорядкованості. Тим паче у неї для нього було ще одне завдання, її власне: те, що вона ніколи не обговорювала зі Стефано.

Тео докурив й сховав недопалок назад у пачку цигарок.

– Стефано натякав бути з тобою трохи м'якше...

– Навпаки, Тео, пропоную обійтися без ніжностей, – обперлася об стовбур дерева спиною. – Якщо ти вже в замісі, я вирішила тебе витягти, щоб показати це місце. Зараз ми дивимося з тобою в глибину століть, так би мовити.

– Степ?

– Ні, не степ. Це присадибна ділянка, що належить клану Буре́. Колись тут стояв маєток предків Буре́ і при ньому був погост.

– Погост?! – насупив брови. – А де ж могили й будівля ділися?

– Їх зрівняли із землею ще півстоліття тому. Прах прадідів за легендою Абеля, начебто, вивезли та перепоховали.

– Ключове слово – начебто?

– Кумекаєш вдало! – хитнула головою. – Щоправда, все це домисли. Гаразд! Трохи вправо глянь, знаєш, що за підприємство?

– Звісно, міський крематорій, хто ж його не знає.

– Ну, тоді ти в курсі кому він належить.

– Теж Буре́.

– Оплески! – демонстративно поплескала в долоні. – Вдень звідси добре видно ключові будови Барбекату, забудовниками яких були предки Буре́. Ліворуч церква, трохи правіше від неї – перший у місті торговий центр. Крематорій у південній частині міста. А госпіталь розташувався праворуч.

– Пізнавально, лектор. Як ця інформація стосується нашої справи?

Клелія відступила від акації та зрівнялася з Тео. «Наша справа» з його вуст прозвучало переконливо. Холодний вітер тріпав край її плаща. Вона почала замерзати.

– Звідси тягне вогкістю. Підкинеш мене до міста? Дорогою продовжимо.

– Ходімо, – погодився кивком, – я залишив позашляховик у непомітному повороті.

– Якщо раптом тебе зацікавила історія династії Буре́, більш розгорнуто, раджу почитати про те в архівах. Там є речі які епатують.

– Матиму на увазі.

Клелія дістала з кишені плаща ліхтарик і під супровід променя вони побрели до машини. Монтей дріботав уздовж ряду чагарників шипшини, під ногами потріскана земля, зів'яла трава.

– До того як у країні змінилася влада, кримінальні новини в нашому місті раз на квартал висвітлювали про злочини у кожному з цих місць, окрім одного.

– Що за місце?

– Сімейний маєток Буре́.

– Ти його й не згадувала.

– Так, тому що воно не публічне.

– А що в новинах? Натякали на вбивства?
Клелія натягнуто посміхнулася, але її посмішка не мала спільного з радістю.

– Почнемо, мабуть, із найсвіжішого, з госпіталю. Там колись працювала головний лікар акушерського відділення, її знайшли мертвою на робочому місці. Містом ширилися чутки, що хтось тюкнув її по голові. Але справа якось швидко зам’ялася.

– Так, – прикинув у слух, – а в церкві вбили пастора?

– Ага.

– Ну з торговим центром та крематорієм складніше... Що там трапилося?

– На робочому місці зник старший адміністратор крематорію. Його тіло не знайшли. Випарувався!

– А точніше, спопелився.

– Він навряд чи був феніксом, – іронічно посміхнулася. – Стефано вважав, що його вбили та спалили.

– А торговий центр?

– Там поки що пригод не сталося.
Дійшли до авто. Клелія віддала перевагу зайняти місце в салоні, а не біля водія. Монтей запитливо хмикнув і сів за кермо. Позашляховик рушив у бік міста.

– Боїшся, що тебе помітять?

– Страхування понад усе.

– Каву будеш?

– Ні.

– Цікаво, як ти сюди дісталася крізь сутінки?

– Історія замовчує... – закуталася в плащ сильніше.
Монтей налаштував дзеркало, щоб бачити її краще.

– Добре. Про громадські місця з'ясували, жертв згадали, і для того, щоб об'єднати інформацію мені б дізнатися, що трапилося в маєтку діда.

– Суцільне жахіття, – відповіла байдужим тоном.

– Ти була свідком?

– Я багато ким була. Свідок – безневинне заняття для того, хто перебуває під впливом та у вирі діяння Буре́.
Вона раптом перервалася й замовкла, дивлячись в одну точку не блимаючи. Монтей не квапив, помітивши, що їй важлива пауза, щоб зібратися з думками.

– Тео...

– Так?

– Я говорю дещо петляючи та розмито, тому що не обговорювала це ні з ким, крім дядька. Не мед воскресати емоції з минулого. Стефано навмисне не чіпав, розуміючи мій стан. Він збагнув, що коїться під темною гладдю й, спочатку я зневажала його, вважаючи, що він з ними у взаємній згоді. Ти не думай, мова йде не про мафіозні справи, хоча в деяких моментах вони були втягнуті... пішаки-одноденки, ті, що підбирають падаль. Я знаю, в якій сім'ї зростала, кримінал – могутнє зло, але я борюся зі злом іншого порядку, аморальність якого перекреслює всі заповіді, нехай я і не релігійна.
Монтей заїхав на зупинку цілодобової крамниці й припаркувався.

– Може все-таки кави? Або щось солодке?
Клелія задумливо доторкнулася кінчиком язика до лівого куточка рота й перевела очі на чоловіка, що дивився на неї через дзеркало.