Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

Перед ними - за лукою - виднілася тонка смуга дерев, начебто висаджених, а не таких, що виросли самі по собі, а за нею - висока огорожа з металевої сітки і клубків колючого дроту зверху. За огорожею виднівся ідеальний, як у фільмах про американські “субурбії”, газон, а далі - якісь білі будівлі, що злегка виблискували на сонці.

“Дивіться!” - вигукнув Тоха, витягнувши бінокль. - “Там КПП, і солдати!”

Олексій узяв бінокль і придивився. Біля серйозно облаштованого контрольно-пропускного пункту, поруч з кулеметами, які стирчали з бетонного укріплення, стояли кілька озброєних бійців у чорній формі з досить футуристичним спорядженням. Їхні легкі, але мабуть міцні, шоломи, бронежилети, наколінники і налокітники блищали під сонцем, а в руках вони тримали зброю, яка більше нагадувала щось з науково-фантастичних фільмів. Крім зброї, на них висіла ще купа різного обладнання, призначення якого друзі не знали. “Прямо зоряний десант якийсь…” - пробурмотів Олексій, якому раптом згадався один з улюблених старих фільмів.

“Прапор!” - раптом вигукнула Тетяна. - “Дивіться на прапор!”.

На флагштоку поруч з КПП майорів білий прапор з темно-синім символом у центрі - символом, який Олексій вже багато разів бачив раніше на екранчику пристрою свого батька. Це був той самий знак, який супроводжував їх увесь цей час. Олексій відчув піднесення, і водночас якесь полегшення.

“Що будемо робити?” - спитав Тоха, озираючись на друзів.

“Спробуємо підійти, “ - рішуче відповів Олексій. - “Ми не виглядаємо надто загрозливо. Та й вони не схожі на розбійників. І точно вже не схожі на ті тіні у темряві”.

Коли вони підійшли ближче до КПП, бійці зустріли їх напруженою тишею. Кулемети повернулися в їхній бік, а один із бійців підійшов і посвітив кожному в очі маленьким ліхтариком, схожим на медичний. Решта розійшлися в сторони і взяли друзів у півколо, грамотно страхуючи свого товариша.

Мабуть, результати цієї дивної перевірки задовольнили бійця, бо він помітно розслабився і нарешті запитав - “Хто ви такі?” Голос його був стриманий, але не ворожий.

“Ми шукаємо Марка Вікторовича”, - відповів Олексій - “я його син”.

Бійці переглянулися, після чого повідомили комусь по рації про прибульців. Відповіді друзі не розчули, але вже через пару хвилин двоє охоронців супроводили їх за огорожу. Решта ж залишилась нести свою службу назовні.

Місто, яке постало перед ними, було напрочуд чистим і білим. Вулиці, якими вони йшли, були оточені будівлями, що виглядали так, наче їх перенесли з майбутнього. Скрізь було світло, охайно і незвично спокійно. Хоч насправді, вулиці, прокладені під прямими кутами одна до одної, зовсім не були пустими. Людей тут вистачало - вони йшли вулицями, сиділи на лавах, або просто на газоні, їли морозиво й пили прохолодні напої, гуляли з собаками, жінки котили візки з дітьми. Ніхто нікуди не поспішав, всі обличчя були настільки спокійними і щасливими, що на думку мимоволі спадало тільки одне слово - “утопія”. Друзі намагалися не надто вертіти головами навкруги, але все одно були вражені і навіть розгубилися - настільки сильним був контраст між білим містом і темрявою, що його оточувала.

“Це Н-ськ”, - повідомив один з охоронців, помітивши розгублений вираз обличчя Олексія - “Марк Вікторович вже чекає на вас. Він все пояснить”.

Тим часом вони підійшли до величезної куполоподібної будівлі (звісно ж, білої, як і всі будівлі навкруги), двері в яку ковзнули вбік тільки після того, як всі по черзі наблизили праве око до якогось сканера, і кожного разу панель під приладом засвітилася зеленим.  “Це головна лабораторія. Вам треба в ті двері, що прямо по коридору. Не помилитесь, вони тут одні” - сказав один з бійців, після чого вони вийшли аби, мабуть, приєднатись до своїх товаришів біля огорожі.

Коли вони дісталися до лабораторії, і двері в кінці коридора розчинилися, Олексій на мить завмер, не в силах поворухнутися від тих почуттів, які нахлинули на нього. Перед ним стояв батько - тепер точно він - але постарілий, посивілий, з коротко підстриженим волоссям, але все ще схожий на того чоловіка, якого він пам’ятав з дитинства. Позаду батька - величезний стіл, з якого виринали голограми різноманітних пристроїв. “Як в “Залізній людині”, пам’ятаєш? Може у нього і Джарвіс є?” - прошепотів Андрій до Тохи.

“Тату!”- вигукнув Олексій, нарешті зробивши непевний крок уперед. Кіт, який весь цей час мовчки сидів на його рюкзаку, раптом стрибнув на підлогу і поважно підійшов до батька, боднув головою його в ногу,  і почав тертися і мурчати.

“О, Мурчику!” - зрадів батько. - “Сходи поїж.” - і чомусь хитро подивився на друзів, навіть підморгнувши їм.

Кіт підійшов до дверей в дальньому кутку приміщення і  вибагливо мявкнув, але зрозумівши, що ніхто не поспішає їх відчиняти, відчутно зітхнув, і стрибнувши на ручку дверей, що опустилася під його вагою, відчинив їх передньою лапою, після чого поважно поніс коридором свого хвоста, наче якийсь чудернацький букет.

Олексій простежив очима за котом, який рухаючись так само елегантно та ідеально тримаючи баланс, поніс свій хвіст кудись за ріг і зник з очей. Схоже, він почувався тут, як вдома, ба навіть це й був його дім - надто спокійно і впевнено поводився звір. Проте на душі хлопця було неспокійно. Він ще не встиг переварити те, що вони побачили, радів, що батько був живий, але все навколо значно відрізнялося від того, до чого він звик. Олексій не стримався: