Джеймс Баррі - Пітер Пен

можна було б хіба котити з пагорба вниз, ніби бочки. Але дорога ж пролягала через болото. І знову геній Гака подолав перешкоду. Капітан підказав, що для транспортування дітей можна використати Маленький будиночок. Так і зробили: закинули туди дітей, четверо кремезних піратів підняли будиночок на плечі й понесли, решта пішли за ними, і в супроводі моторошних пісеньок піратського хору вся чудернацька процесія рушила через ліс. Я не знаю, чи плакав хто-небудь з дітей — коли так, то цей плач тонув у піратських співах; але поки маленька хатинка не зникла в гущавині, хоробрий, хоч і невеличкий, димок здіймався з її комина — ніби виклик Гакові.

Гак помітив його, і це окошилося на Пітері. Цей димочок висушив останню краплю співчуття до хлопця, яка ще, може, десь таїлася в шаленому серці пірата.

Найперше, що він зробив, коли опинився самодин у навальних сутінках, — підійшов навшпиньки до дерева Ледь-Ледя, щоб переконатися, що зможе у нього пролізти. Потім він довго стояв і думав. Кинув капелюх — а це погана прикмета! — на траву, і легкий вітерець тепер куйовдив йому волосся. Думи пірата були чорні як ніч, а очі — сині й лагідні, як барвінок. Він пильно прислухався, чи не долине хоч який-небудь звук з-під землі, але там, унизу, було так само тихо, як і тут, на поверхні: Підземна оселя, здавалося, була лише пусткою посеред пустки. А той хлопчисько — спав чи, може, чатував з кинджалом у руці біля дерева Ледь-Ледя?

Не було як довідатися про це — тільки спуститися під землю. Гак недбало скинув плащ на землю, тоді закусив губи до крові і ступив у дупло. Він був відважний чоловік, але все-таки мусив зупинитися і витерти піт, що скапував з брів, як віск зі свічки. І аж тоді тихо пішов назустріч невідомому.

Неушкодженим він дістався до підніжжя стовбура і зупинився, переводячи дух, що мало не покинув його. Очі його поступово звикали до сутінків, і різноманітні предмети у Підземній оселі почали набирати обрисів. Але єдине, на чому зупинився його хижий погляд, єдине, що він так довго шукав і нарешті знайшов, — ось воно: величезне ліжко. А на ліжку лежить Пітер і міцно спить.

Не здогадуючись про трагедію, що розігралася на поверхні, Пітер, попрощавшись із дітьми, ще трохи весело пограв на сопілці: без сумніву, таким чином він старався довести самому собі, що йому все байдуже. Потім він вирішив не пити ліків, щоб зробити прикрість Венді. Потім заліз на ліжко і розлігся зверху на покривалі, щоб дошкулити їй ще більше, бо вона завжди вкладала дітей під ковдри, та ще й обгортала, щоб хто-небудь, перевертаючись уві сні, не розкрився і не змерз. Потім він мало не заплакав, але раптом уявив собі, як би “матуся” обурилась, якби знала, що він зараз сміється: отже, він розреготався і… і заснув.

Іноді, хоч і не дуже часто, він теж бачив сни, і вони були страшніші, ніж в інших хлопчиків. Бувало, він кілька годин не міг отямитися від такого сну, хоч як жалібно кричав і кликав на допомогу. У цих снах, мабуть, таїлася розгадка його життя. І Венді зазвичай клала його голову собі на коліна і всіляко втішала, вигадуючи щось на ходу, а коли Пітер заспокоювався — вкладала його назад у ліжко, пильнуючи, щоб він не прокинувся і не здогадався про свою безпомічність, яка неодмінно здалася б йому принизливою. Але цим разом він провалився у сон без сновидінь. Одна рука звисала з ліжка, одна нога була напівзігнута, недосміяний сміх блукав на вустах, рот був відкритий і блищав невеличкими перлинками.

Таким беззахисним Гак і застав його. Він німо стояв біля входу Ледь-Ледя і через усю кімнату дивився на свого запеклого ворога. Невже ні тіні співчуття не промайнуло в його похмурому серці? Цей чоловік не був втіленням абсолютного зла: казали, він любив квіти і сентиментальну музику (до того ж, сам дуже гарно грав на клавесині). І тому — дозвольте висловити моє щире припущення — ця ідилічна сцена схвилювала його до глибини душі. Піддавшись добрим почуттям, він би, може, мимохіть повернувся туди, звідки прийшов, якби не одна річ…

Що ж зупинило Гака?

Зухвалість Пітера навіть уві сні — ось що.

Напіввідкритий рот, звисаюча рука, зігнуте коліно — усе це разом було таким яскравим втіленням зухвальства, яке, маймо надію, більше ніколи не відкриється Гаковим очам, таким вразливим на це. Саме оця невимушена зухвалість збудила лють у його серці. І якби вибух люті розірвав його на сто шматків, то кожен з них, незважаючи ні на що, накинувся б на Пітера.

Хоча світло від однієї лампи мляво сочилося на ліжко, Гак стояв у темряві й з першого кроку наткнувся на перешкоду — це були вхідні двері Ледь-Ледя. Вони не повністю затуляли вхід, і Гак дивився крізь них. Намацуючи клямку, він аж ошалів, коли зрозумів, що вона занадто низько і дістатись до неї йому не під силу. Тоді його розбурханому розумові здалося, що оті прикрі ознаки на обличчі та в усій постаті Пітера помітно посилились, він загримав у двері і кинувся на них всім тілом. Невже ж його ворог знову втече?

Але що це? Краєм ока пірат помітив мікстуру Пітера, що стояла на полиці, — до неї легко було дотягнутися. Він негайно збагнув, що це і є рятівний шлях, і зрозумів, що тримає Пітера в кулаку. Щоб не дістатися ворогові живцем, Гак завжди мав при собі смертельну отруту, виготовлену власноруч зі всіх смертельних отрут, які тільки можна було роздобути. Він змішав усе докупи і отримав жовту рідину, зовсім не відому науці, — ця рідина, очевидно, була найнебезпечнішою отрутою у світі.

П’ять крапель своєї отрути він накапав Пітерові у склянку. Його рука тремтіла, але радше від утіхи, а не від сорому. За цією роботою він уникав дивитися на сонного хлопчика, але, майте на увазі, аж ніяк не тому, що жалів його, — просто не хотів порозливати рідину. Потім він кинув на Пітера довгий зловтішний погляд, розвернувся і не без труду виповз із дерева на поверхню. Гак виліз на галявину, немовби втілений дух зла, власною персоною, що виламується з-під землі. Насунувши набакир капелюха, він абияк загорнувся в плащ, тримаючи одну полу перед очима, ніби ховаючись від самої ночі, найчорнішою частиною якої був він сам, і, дивакувато бурмочучи щось собі під ніс, зник між деревами.

А Пітер спав. Світильник