Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

— Не тільки.

— І ким ви мене бачите?

— Консультантом.

— І не боїтеся підпускати до справ компанії людину з вулиці, про яку нічого не знаєте? — відповіла я питанням на питання.

— Не боюся, — його напівусмішка і погляд виказували певне передчуття. Він явно хоче погратися.

— Для початку я б хотіла ознайомитися з переліком своїх обов'язків та умовами договору.

— Протягом дня ви отримаєте файл.

Я усміхнулася і кивнула. Ну що ж, пограємо.

— У морзі не вистачає ще кількох тіл, — хмурий Сай перервав наші погляди.

— Пацієнта Шейли теж немає? — зробивши вірні висновки, запитав Хьорст.

— Так, і, пане Хьорсте, телефонували менеджери Прядача. Вони хочуть зробити офіційну заяву. Ходять чутки, що вибух стався через музиканта, — продовжив секретар.

— Сьогодні ти герой, а завтра — вигнанець. Народ підносить до небес, дивись, бо там вже твій кінець... — я не втрималася і тихо заспівала уривок з останнього хіта Прядача.

— Це точно... — тихо погодився Хьорст. — Юристи зв'яжуться з вами найближчим часом. Якщо щось згадаєте, телефонуйте мені особисто, — він простягнув мені матово-чорну візитку.

— Добре. До побачення.

— До побачення, Меггі, — він затримав на мені погляд, а потім зник у чорній димці.

— Буде цікаво, — усміхнулася я своїм думкам.

Залишаючи третій сектор, я вирішила провести обхід і серед своїх. Стан пацієнтів відповідав очікуванням: усі мали позитивну динаміку. Лише кільком із них я скоригувала лікування та підправила Малюнок життєвих потоків. Уже ввечері їх можна буде переводити в загальні палати. Магія, справді, — диво.

На виході з блоку охорона пропустила мене без зайвих питань, не вимагаючи документів, як минулого разу. Проте я вирішила відвідати головного лікаря, щоб переконатися, що після підписання трудового контракту мій допуск залишиться чинним. Не хотілося б знову втратити контакт зі своїми пацієнтами через таку бюрократичну дрібницю.

У приймальні містера Роса панував хаос. Працівники лікарні то влітали, то вилітали з кабінету з різними документами та розпорядженнями. Мабуть, про викрадені тіла вже доповіли.

Я тихо підійшла до стійки секретаря:

— Добрий день, я Меггі Кларк. Хотіла б отримати свій допуск.

Дівчина здригнулася, піднявши на мене наляканий погляд.

— Вибачте, я вас не помітила, — сказала вона, обережно підтягаючи до себе відкриту пляшку з водою, при цьому ледь не заливаючи документи. Мені довелося швидко їх рятувати. — Вибачте ще раз, другий день без сну. Самі розумієте, що тут коїться.

— Розумію. Нічого страшного, — дівчина виглядала виснаженою і пригніченою. Я м'яко направила їй тонізуючий та заспокійливий імпульс. — Допуск, — нагадала я.

— Ах, так. Його вже затвердили. Де ж він... — вона обшукала весь стіл, поки не згадала, що поклала його в сейф. — Ось, знайшла! Це ваша пропускна картка.

На бейдж-пропуску красувалися мої дані та емблема компанії.

— Дякую! Спокійного вам дня! — усміхнулася я, стиснувши кулак у жесті підтримки.

— І вам! — дівчина несміливо посміхнулася у відповідь, поправляючи вибитий рожевий локон.

Спускаючись сходами, я стала свідком емоційної сварки. Вишуканий чоловік сердито виголошував щось молодій жінці, яка, ледве стримуючи сльози, намагалася виправдатися. Ця пара здалася мені знайомою... Так. Чоловік — член нашої керівничої Ради. Відоме подружжя. Вони зараз у процесі розлучення і судяться за опіку над сином. Їхні фотографії постійно з'являються в новинах. Проходячи повз, я почула, як політик дорікає жінці за те, що вона не додивилася за сином, і той утік на той злощасний концерт. Сумно, звісно, але це вже їхні справи, а мене чекає мій син.

Спершись на інформаційний стенд, він уважно спостерігав за парою і грався своїм улюбленим ножем. Побачивши мене, він спритно сховав зброю в рукав.

— Ти вже все?

— Так. Ти обідав?

— Пив каву в місцевій кав'ярні. Меггі, а... — він зам’явся і знову перевів погляд на пару.

— З другом усе гаразд, — одразу зрозуміла, про кого питає дитина. — Сьогодні ввечері його переведуть у загальну палату. Якщо хочеш, можеш завтра його відвідати...

— Ні, дякую, — хлопець знизав плечима, вже пожалкувавши, що виявив підвищений інтерес до свого одногрупника.

— Тоді поїмо, і ти розкажеш мені останні новини. Ед вже повідомив, що ти ходив на розвідку.

— Чого він тобі завжди все доповідає? — кумедно насупився підліток, схожий зараз на сердитого горобчика.

— Це його робота. Я попросила, щоб він за тобою наглядав, поки я зайнята, — пояснила я з усмішкою, притримуючи двері й пропускаючи його вперед.

Люблю наші жартівливі суперечки. І не тільки я ціную такі моменти. Аст, хоч і завжди бурчить, скривившись наче наївся лимонів, але більш вдячної дитини я ще не зустрічала.

Сидячи на літній терасі ресторану і помішуючи чай, я уважно слухала Аста, який розповідав останні офіційні та не дуже новини. Основний удар підривників був спрямований на сцену, фан-зони та VIP-зони навколо неї. Мабуть, вони хотіли вбити якомога більше високоодарованих. На планеті посилено заходи безпеки. Вулиці патрулюють військові. У місті поволі поширюється паніка. Опозиція не дрімає і таємно підтримує радикально налаштовані групи. Весело...