Джон Гришем - Фірма

Невдовзі після четвертої ранку прогудів клаксон, і Датч зірвався на ноги. Лайнувся і вийшов назустріч фарам.

— Дідько б тебе ухопив, Мітчу. Четверта година. Що ти тут робиш?

— Перепрошую, Датчу. Щось не спиться — навіжена ніч якась.

Ворота відчинилися.

До сьомої тридцять він уже стільки надиктував, що Ніні на два дні вистане. Коли вона сиділа, витріщившись у монітор, то хоч менше нервувала. А сам він вже намірився стати першим працівником, який заслуговував мати й другу секретарку.

О восьмій подався до кабінету Ламара і став чекати. Переглянув договір, випив кави, кинув секретарці, що мовляв, не її діло з якою метою він прийшов. Ламар приїхав о восьмій п’ятнадцять.

— Нам треба поговорити, — сказав Мітч Ламару, щойно той зачинив за собою двері. Якщо вірити Таррансу, в кабінеті є жучки і розмова записується. Він завагався.

— Видно, в тебе щось серйозне, — сказав Квін.

— Ти що-небудь чув про чоловіка на ім’я Тарранс, Вейн Тарранс?

— Ні.

— ФБР.

Ламар заплющив очі й пробурмотів:

— ФБР.

— Так, так. У нього навіть значок є.

— А де ти його зустрів?

— Він сам мене надибав в індійському ресторані Ланскі. Знає мене, що я тільки-но почав працювати у фірмі. Каже, що все знає про фірму і що ФБР нами дуже зацікавилося.

— Ти вже говорив з Ейвері?

— Ні, лише тобі. Я не знаю, що робити.

Ламар ухопив слухавку.

— Варто розповісти Ейвері. Здається, таке вже бувало.

— Що там, Ламаре?

Відповіла секретарка Толлара. Ламар сказав, що терміново. Їх одразу з’єднали.

— У нас невеличка проблема, Ейвері. Вчора з Мітчем розмовляв агент ФБР. Мітч зараз у мене.

Вислухавши відповідь, сказав Мітчу:

— Попросив почекати на лінії, він зв’яжеться з Ламбертом.

— Схоже, це досить серйозно.

— Так, але ти не переймайся. Всьому знайдеться пояснення. Таке вже бувало.

Ламар притис слухавку до вуха, вислухав інструкції, тоді відключився.

— За десять хвилин ми маємо прийти в кабінет Ламберта.

На них чекали Ейвері, Ройс Мак-Найт, Олівер Ламберт, Гарольд Окейн і Натан Лок. Стояли навколо великого стола, помітно нервували, та коли зайшли Мак-Дір та Квін, постаралися вдати спокій.

— Сідайте, — з швидкою штучною усмішкою сказав Лок. — Ми хочемо, щоб ти все розповів.

— А це що? — Мітч вказав на магнітофон в центрі столу.

— Ми не хочемо нічого пропустити, — відповів Лок і вказав на вільний стілець. Мітч сів і через весь стіл поглянув на Чорні Очиці. Між ними сів Ейвері. Усі мовчали.

— Окей. Вчора я обідав на Юніон у ресторані Ланскі. Підходить до мене цей чоловік і всідається за мій стіл. Знає, хто я. Показує мені значок і називає своє ім’я — Вейн Тарранс, каже, що він — спецагент ФБР. Я поглянув на значок — він справжній. Каже, що хотів зі мною зустрітися, бо нам варто познайомитися. Сказав, що ФБР цікавиться фірмою, і що я тут нікому не повинен довіряти. Я запитав, чому, а він відповів, що не має часу розказувати, зробить це пізніше. Я сиджу, не знаю, що казати, просто слухаю його, а він додає, що знайде мене іншим разом. А тоді каже, що смерті Козінскі й Ходжа не були випадковими. Потім іде геть. Вся розмова тривала менше п’яти хвилин.

Чорні Очиці придивлявся до Мітча й ловив кожне його слово.

— Ви ніколи раніше не бачилися?

— Ніколи.

— Кому ти про це розповідав?

— Тільки Ламару. Перше, що зробив уранці — сказав йому.

— Дружині?

— Ні.

— Він не лишив тобі телефон, щоб ти дзвонив?

— Ні.

— Я маю знати кожне слово цієї розмови, — вимогливо сказав Лок.

— Я вже сказав усе, що пам’ятаю. Дослівно не можу все передати.

— Ти впевнений?

— Дайте подумати.

Ну, дещо Мітч та замовчить. Знов поглянув у Чорні Очиці, знаючи, що Лок про щось підозрює.

— Так от. Ще він сказав, що побачив моє прізвище у газеті й зрозумів, що я — новий співробітник фірми. Це й усе. Я все вам розповів. Розмова була дуже коротка.

— Постарайся все згадати, — вимагав Лок.

— Я запитав, чи він не хоче чаю. Він відмовився.

Магнітофон вимкнули, партнери, здається, трохи заспокоїлися. Лок підійшов до вікна.

— Мітчу, у нас були невеликі проблеми з ФБР, з Податковим управлінням теж. Так уже триває декілька років. Дехто з наших клієнтів — великі цабе — заробляють мільйони, витрачають мільйони і хочуть платити якомога менше податків, а то й не платити взагалі. Нам платять тисячі доларів за те, щоб законним способом уникати сплати податків. Всі знають: коли нам платять клієнти, ми готові ризикувати. Зараз ми говоримо про таких хитромудрих бізнесменів, які розуміють, що таке ризик. І за нашу винахідливість вони гарно платять. Певні наші прикриття й відписки видаються Податковому управлінню сумнівними. За минулі двадцять років ми вигравали позови щодо таких справ. Ми їм не подобаємося, вони не подобаються нам. Окремі наші клієнти не завжди дотримуються етичних норм, це непокоїть ФБР, і воно за ними слідкує. І за нами ФБР теж наглядає останні три роки. Тарранс — новачок, який хоче слави. Він тут менше року, і нам усім, як більмо на оці. Ти більше з ним не повинен розмовляти. Вчорашня коротка бесіда записувалася, це напевне. Він небезпечний, надзвичайно небезпечний. Це нечесна гра, невдовзі ти переконаєшся, що федерали ведуть нечесну гру.

— Скількох наших клієнтів засудили?

— Жодного. Ми вигравали всі позови Податкового управління.

— А як щодо Ходжа й Козінскі?

— Правильне запитання, — відповів Олівер Ламберт. — Ми й досі не знаємо, що саме там сталося. Спершу все здавалося нещасним випадком, та наразі ми не впевнені. На борту з ними був чоловік із місцевих — за капітана й за інструктора з дайвінгу. Місцева влада повідомила, що він був ланкою в ланцюгу доставки наркотиків з Ямайки, і не виключена ймовірність того, що вибух було організовано для нього. Він теж, звісно, загинув.

— Я гадаю, ми ніколи не дізнаємося правди, — додав Ройс Мак-Найт. — Поліцейські там довго не дошукувалися. А ми ж ухвалили хоч родини загиблих підтримати, тож вирішено, що стався нещасний випадок. І, по правді, ми не знаємо, як вирулити цю ситуацію.

— Нікому про це анічичирк! — наказав Лок. — Від Тарранса