Джон Гришем - Фірма

тримайся подалі. Якщо знов вийде на тебе, дай нам знати. Відразу, зрозуміло?

— Так, сер.

— Дружині ані слова, — додав Ейвері.

Мітч кивнув.

Обличчя Олівера Ламберта знову оповила батьківська турбота, на устах з’явилася лагідна усмішка. В руках він крутив дужку окулярів.

— Мітчу, ми знаємо, що ситуація тебе трохи лякає, але ми вже звикли до такого. Ми самі зі всім розберемося, а ти нам довірся. Ми не боїмося ні містера Тарранса, ні ФБР, ні Головного податкового управління, ні будь-кого іншого, тому що ми не зробили нічого незаконного. Ентоні Бендіні побудував свою фірму завдяки невтомній праці, здібностям і безкомпромісній моралі. Ми все це перейняли. Деякі клієнти не янголи, але жоден наш юрист ще не читав моралі своєму клієнту. Тобі не варто за це переживати. Тримайся подалі від цієї людини — він дуже, дуже небезпечний. Йому лиш дай привід — то на голову сяде.

Лок направив на Мітча кривого пальця.

— Подальші твої контакти з цим Таррансом ставлять під загрозу твоє майбутнє у нашій фірмі.

— Я розумію, — відповів Мітч.

— Він розуміє, — підтримав його Ейвері. А Лок глянув на Толлара.

— Ось і все, що ми тобі збиралися сказати, Мітчу, — сказав містер Ламберт. — Будь обачним.

Мітч із Ламаром вийшли і попрямували до сходів.

— Давай Девашера, — кинув Лок Ламберту, котрий уже взявся за слухавку.

Минуло дві хвилини, а два старших партнери вже сиділи за захаращеним столом Девашера.

— Ти слухав? — запитав Лок.

— Звісно, Нате, я слухав. Ми чули кожне його слово. Ти з ним добре попрацював. Гадаю, що він наляканий і тепер уникатиме Тарранса.

— А як там з Лазаровим?

— Я мушу йому сказати. Він же бос. Ми не можемо вдавати, ніби нічого не було.

— І як вони вчинять?

— Нічого серйозного. Слідкуватимемо за хлопцем цілодобово, послухаємо його дзвінки. Чекатимемо. Він сам не діятиме. Це справа Тарранса. Він знов на нього вийде, і цього разу ми будемо поруч. Старайтеся його тримати на фірмі допізна. Коли виходитиме, по можливості повідомляйте нам. Я, по правді, не думаю, що все так погано.

— І чого вони вийшли на Мак-Діра? — запитав Лок.

— Я так думаю, це їхня нова стратегія. Пам’ятайте, Козінскі й Ходж до них пішли самі. Можливо, вони розповіли більше, ніж ми думаємо, я не знаю. Може, вони гадають, що Мак-Дір більш податливий, бо він щойно зі студентської лави й повен ідеалізму, такий собі високоморальний — як он Оллі. Це було непогано. Оллі, справді непогано.

— Заткни пельку, Девашере.

Посмішка зникла, Девашер закусив губу, та нічого не відповів. Глянув на Лока.

— Ви ж знаєте, який буде наступний крок, чи не так? Якщо Тарранс напосідатиме, телепень Лазаров одного разу мені подзвонить і накаже його прибрати. Заткнути навіки пельку. Засунути в бочку і вкинути в Затоку. І коли таке станеться, ви, вельмишановні панове, достроково вийдете на пенсію й зникнете з країни.

— Та не може ж Лазаров наказати вбити ефбеерівця!

— Ой, це буде ідіотським ходом, але ж Лазаров і є ідіот. Його наша ситуація аж надто непокоїть. Постійно телефонує, про все розпитує. А я і відповідаю на всі розпитування. Він то вислухає, то вилається. А то скаже, що має порадитися з начальством. Та якщо він накаже прибрати Тарранса, ми Тарранса приберемо.

— Від цього вже починає в животі крутити, — сказав Ламберт.

— О, тобі хочеться розхворітися, Оллі. А ти дозволь своєму хлопчику в черевичках від Гуччі заприятелювати з Таррансом, розбалакатися. Й тоді матимеш в дідька більше, ніж біль в животі. Тож я вам пропоную так завантажити Мак-Діра роботою, щоб у нього навіть не було часу думати про Тарранса.

— Господи, Девашере, та він зараз працює двадцять годин на день. Як завівся першого дня, так і не видохся досі.

— Ока з нього не спускайте. І нехай Ламар Квін із ним зійдеться ще ближче, тоді щойно Мак-Діру щось спаде на думку, він одразу з ним поділиться.

— Чудова ідея, — сказав Лок і поглянув на Оллі. — Давайте як слід побалакаємо з Квіном. Він подружився з Мак-Діром, може, стануть ще ближчими друзями.

— Дивіться, — заговорив Девашер. — Мак-Дір зараз наляканий. Нічого не затіватиме. Якщо Тарранс на нього вийде, вчинить так само, як сьогодні. Знов побіжить до Квіна. Він вже довів, кому довіряє.

— А дружині вчора розповів?

— Ми якраз прослуховуємо плівки; з годину доведеться почекати. У нас по місті до дідька тих жучків, і щоб щось віднайти, потрібно шість комп’ютерів.

Виглядаючи з вікна в кабінеті Ламара, Мітч ретельно підбирав слова, говорив небагато. А що, як Тарранс сказав правду? Якщо й справді все записують?

— Ти вже краще почуваєшся? — поцікавився Ламар.

— Здається, так. Тепер наче все зрозуміло.

— Бачиш, таке вже траплялося, як і сказав Лок.

— А хто? До кого вже підходили?

— Не пам’ятаю. Здається, таке було три-чотири роки тому.

— І ти не пам’ятаєш, хто то був?

— Ні. Хіба це вже так важливо?

— Просто я це маю знати. Не розумію, чому це вийшли саме на мене, на новачка фірми, на єдиного юриста з сорока, який про фірму і її клієнтів знає найменше. Чому я?

— Мітчу, я не знаю. Слухай, чому б тобі не послухатися Лока? Постарайся все забути і тримайся від Тарранса подалі. Ти з ним не зобов’язаний розмовляти, хіба що він матиме ордер. Якщо він знову покаже носа, скажи, щоб забирався геть. Він небезпечний.

— Ну, напевне твоя правда, — Мітч спромігся на посмішку й рушив до дверей. — То що, твоє запрошення на вечерю на завтра ще дійсне?

— Авжеж. Кей зготує на грилі стейки коло басейну. Під’їжджайте ввечері, скажімо, о пів на восьму.

— Бувай.

12

Охоронець назвав його ім’я, обшукав і провів до великого приміщення, в якому у кабінках крізь металеву решітку розмовляли й шепотілися з в’язнями відвідувачі.

— Номер чотирнадцять, — охоронець тицьнув пальцем у кабінку.

Мітч пройшов до кабінки й сів. За хвилину з’явився Рей і зайняв місце навпроти брата. Якби не зморщечки навколо очей та шрам, можна було б сказати, що вони близнюки. Обидва були зросту метр вісімдесят п’ять, однакової ваги — сто вісімдесят фунтів, обидва мали світле каштанове