Джон Гришем - Фірма

волосся, невеликі сині очі, високі вилиці, тверде підборіддя. Часом їм казали, що в родині у них є й індіанська кров, але за довгі роки праці у шахтах темний відтінок шкіри зійшов нанівець.

Востаннє Мітч навідував брата у «Браші Маунтінз» аж три роки тому. Три роки й три місяці. Ось уже вісім років вони листувалися двічі на місяць.

— І як твоя французька? — нарешті заговорив Мітч. Тестування, яке Рей проходив ще в армії, вказувало на дивовижні здібності до оволодіння мовами. Два роки він служив перекладачем із в’єтнамської. Під час перебування їхньої частини у Німеччині за пів року він вивчив мову. На іспанську пішло чотири роки, але її доводилося студіювати з самого лише словника з в’язничної бібліотеки. Останнім його проектом стала французька.

— Гадаю, вже побіжно зможу спілкуватися, — відповів Рей. — Поки що важко сказати — бракує практики. У них тут нема курсу французької, тож більшість аборигенів у нас одномовні. А французька, безсумнівно, найкрасивіша мова.

— І легка?

— Не така легка, як німецька. Та звісно, з німецькою все простіше: я там жив, всі довкола на ній розмовляли. А ти знав, що половина англійських слів до нас прийшли з німецької через давньоанглійську мову?

Ні, цього він не знав.

— Та правда, англійська й німецька — двоюрідні сестри.

— І яка далі на черзі?

— Певно, італійська. Вона належить до романських мов, як і французька, іспанська та португальська. А може, російська чи грецька. Я читав про Грецію, про їхні острови. Невдовзі планую там побувати.

Це у Мітча викликало усмішку. Рей мав сидіти у в’язниці щонайменше ще сім років.

— Думаєш, я жартую? — спитав Рей. — Я маю намір звідси вийти, і чекати ще недовго.

— Який ти маєш план?

— Не можу пояснити, та я над цим працюю.

— Не роби цього, Рею.

— На волі мені знадобиться допомога й трохи грошей, щоб вибратися з країни. Десь тисячу. Ти ж зможеш дати, правда? Я тебе ні в що не втягуватиму.

— Нас не прослуховують?

— Часом буває.

— Поговорімо про щось інше.

— Гаразд. Як поживає Еббі?

— Непогано.

— Де вона?

— Просто зараз — у церкві, на службі. Вона хотіла теж приїхати, та я їй сказав, що її можуть до тебе не пропустити.

— Я хотів би побачитися. Судячи з листів, бачу, що вам там непогано ведеться. Новий будинок, авто, заміський клуб. Я так тобою пишаюся. Ти в нашому роду перший за кілька поколінь, котрий такого досягнув.

— Ми мали хороших батьків, Рею. Та вони не мали перспектив, а ще їм не пощастило. Вони робили для нас все, що могли.

Рей усміхнувся, відвів погляд.

— Так, може й так. Ти з мамою розмовляв?

— Давно вже.

— Вона й досі у Флориді?

— Гадаю, так.

Вони трохи помовчали, дивлячись на власні пальці. Згадали матір. Думка про неї завдавала болю. Був час, щасливий час, вони були малі, батько живий. А після його смерті, та ще й сина — Расті, вона так і не оклигала. Тож їхні тітки й дядьки відіслали її до того закладу.

Рей став водити пальцем по металевих прутах на перегородці, яка їх розділяла.

— Поговорімо про щось інше.

Мітч згідливо кивнув. Так багато знаходилося тем для розмов, та всі вони були про минуле. Спільне в обох було тільки минуле, а його краще не чіпати.

— Ти в листі згадував, що колишній твій співкамерник став у Мемфісі приватним детективом.

— Едді Ломакс. Дев’ять років служби в поліції Мемфіса, а потім його посадили за зґвалтування.

— Зґвалтування?

— Еге ж. Тут йому було непереливки. В такому місці не жалують ґвалтівників, і копів ненавидять. Його мало не вбили, та я заступився. Він уже три роки на волі. Весь час пише мені листи. Переважно шукає інформацію для тих, хто хоче розлучитися.

— Його можна знайти у телефонному довіднику?

— 969-38-38. А тобі він навіщо?

— У мене один приятель, теж юрист, дружину підозрює. Каже, що дурить його, а піймати не може. Ломакс добре працює?

— Каже, що все гаразд. Вже непогано заробляє.

— Можна йому довіряти?

— Ти що, смієшся? Скажи, що ти мій брат, і він готовий буде вбити заради тебе. І мені допоможе звідси вибратися, правда, про це сам ще не знає. При нагоді можеш згадати про це.

— Ти краще про таке мовчи.

За спиною Мітча пройшов охоронець і сказав:

— Три хвилини.

— Що тобі надіслати? — запитав Мітч.

— У мене до тебе велике прохання. Якщо ти не проти.

— Що завгодно.

— Сходи до книгарні, пошукай курс грецької мови, записаний на касети — типу «Як вивчити мову за двадцять чотири години». Ну, і ще було б непогано мати грецько-англійський словник.

— Наступного тижня надішлю.

— А може, ще італійський?

— Без проблем.

— Ніяк не можу вирішити, куди спершу податися — на Сицилію чи на грецькі острови. Ця непевність мене вже замучила. Запитав було начальника в’язниці, та від нього толку мало. Надумав і до охорони сходити. Як гадаєш?

Мітч гмикнув, похитав головою.

— А чому б не податися до Австралії?

— Прекрасна думка! Пришли мені аудіозаписи австралійською і словничок.

Обидва заусміхалися, але й одразу посерйознішали. Пильно дивились один на одного й чекали, коли охоронець нагадає, що час скінчився. Мітч не зводив погляду зі шраму на чолі брата й думав про ті численні бари з численними бійками, які неминуче призвели до смерті. Рей назвав випадок самозахистом. Мітч багато років все хотів вичитати Рею за те, що він був таким нерозумним, але злість уже минула. Зараз він хотів лиш обійняти його й забрати додому, допомогти знайти роботу.

— Не варто мене жаліти, — сказав Рей.

— Еббі хоче тобі написати.

— Було б добре. Я ледь можу згадати цю маленьку дівчинку з Дейнсборо, яка крутилася коло банку свого батька на Мейн-стріт. Скажи, нехай надішле фотографію. І фото вашого дому хотів би мати. За сто років перший Мак-Дір має власну нерухомість. Я маю йти.

— Виконай моє прохання. Я вважаю, що тобі треба розшукати маму. Просто щоб знати, що вона жива. Ти ж тепер не навчаєшся. Було б добре її знайти.

— Я про це вже думав.

— Подумай іще, гаразд?

— Звичайно. Побачимося, мабуть, за місяць,