Річард Докінз - Сліпий годинникар

й гальмувати падіння, хоч яким би невеличким воно було, може означати різницю між життям і смертю. Природний відбір у такому разі сприятиме розвит­ку невеличких прототипних складок шкіри. Коли ж ці невеличкі складчасті крила стануть нормою, критична висота h стане трохи більшою. Тепер уже різницю між життям і смертю визначатиме невеличке подальше збільшення цих складок шкіри. І т. д., поки не з’являться справжні крила.

Серед нинішніх тварин можна знайти чудові ілюстрації кожного етапу цього континууму. Є жаби, що планерують за допомогою великих перетинок між пальцями, деревні змії зі сплющеними тілами, що здатні ловити повітря, ящірки зі складками шкіри вздовж тіл, а також декілька різних видів ссавців, що планерують за допомогою складок шкіри, натягнутих між їхніми кінцівками, показуючи нам, з чого, можливо, починали кажани. Усупереч тезам креаціоністської літератури, поширені тварини не лише з «половиною крила», а і з чвертю, трьома чвертями тощо. Ідея польотного континууму стає ще переконливішою, коли згадати, що дуже дрібні тварини зазвичай легко ширяють у повітрі незалежно від їхньої форми. Причина переконливості цієї ідеї полягає в тому, що існує дуже плавно ступінчастий континуум від малого до великого.

Ідея крихітних змін, накопичуваних упродовж багатьох кроків, надзвичайно потужна і здатна пояснити величезний діапазон об’єктів, що інакше залишився б непоясненим. З чого почалася зміїна отрута? Багато тварин кусаються, і слина будь-якої тварини містить у собі білки, що у разі потрапляння до рани можуть викликати алергічну реакцію. Навіть укуси так званих неотруйних змій викликають болючу реакцію в деяких людей. Існує безперервна ступінчаста низка від звичайної слини до смертоносної отрути.

З чого почалися вуха? Будь-яка ділянка шкіри здатна виявляти вібрації, якщо входить у контакт з об’єктами, що вібруюють. Це є природним наслідком відчуття дотику. Природний відбір міг би без особливих зусиль покроково розвинути цю здатність, поки шкіра не стала б чутливою настільки, аби вловлювати найменші контактні вібрації. На цьому етапі вона автоматично набула б здатності відчувати повітряні вібрації достатньої гучності та/або достатньої близькості походження. Після цього природний відбір посприяв би еволюції особливих органів (вух) для сприйняття повітряних вібрацій, що надходять з дедалі більших відстаней. Легко побачити, що мала б існувати безперервна траєкторія покрокових покращень на всьому шляху. З чого почалась ехолокація? Будь-яка тварина, здатна чути взагалі, може чути й відлуння. Використовувати ці відлуння часто вчаться сліпі люди. Рудиментарна ж версія такого вміння у предкових ссавців надала б достатній початковий матеріал для природного відбору, щоб крок за кроком довести її до високої досконалості в кажанів.

П’ятивідсотковий зір кращий за повну сліпоту. П’ятивідсот­ковий слух кращий за цілковиту глухоту. П’ятивідсоткова ефективність польоту краща за повну її відсутність. Цілком імовірно, що кожен орган чи апарат, який ми бачимо в живій природі, є результатом плавної траєкторії руху крізь тваринний простір, у якому кожен проміжний етап сприяв виживанню й розмноженню. Щоразу коли ми спостерігаємо X у тварини, що реально існує, де X — це якийсь орган, надто складний, аби виникнути випадково за один-єдиний крок, то, згідно з теорією еволюції шляхом природного відбору, це має означати, що частина X краща за відсутність X узагалі, дві частини X мають бути кращі за одну, а весь X має бути кращим за його дев’ять десятих. Мені геть неважко визнати, що ці твердження справедливі для очей, вух (включно з кажанячими), крил, камуфляжних комах і комах, що мімікрують, зміїних щелеп, жал, зозулиних звичок і всіх інших прикладів, які демонструє нам антиеволюційна пропаганда. Поза будь-яким сумнівом, існує багато мислимих X, для яких ці твердження не були б справедливими, багато можливих еволюційних шляхів, для яких проміжні етапи не були випадками вдосконалення їхніх попередників. Але в реальному світі таких X не знайдено.

Дарвін писав (у «Походженні видів»):

Якби можна було продемонструвати, що існує будь-який складний орган, який неможливо сформувати шляхом численних послідовних невеличких модифікацій, моя теорія геть розвалилася б.

Через 125 років по тому ми знаємо про тварин і рослини значно більше за Дарвіна, та мені й досі не відомий жоден приклад складного органа, що не міг би сформуватися шляхом численних невеличких послідовних модифікацій. Я не вірю, що такий приклад узагалі колись буде знайдено. Якщо ж це станеться — а це має бути справді складний орган, і, як ми побачимо в наступних розділах, слід бути виваженим у тому, що ви розумієте під «невеличкими», — я перестану вірити в дарвінізм.

Іноді історія поступових проміжних етапів чітко прописана у формі тіл сучасних тварин, часом проявляючись у явних недосконалостях їхнього остаточного вигляду. У своєму чудовому нарисі «Великий палець панди» Стівен Ґулд зазначив, що промовисті ознаки недосконалості можуть бути вагомішими доказами еволюції, ніж прояви довершеності. Я ж наведу лише два приклади.

Рибам, що живуть на дні моря, вигідно бути пласкими й обтічними. Є два дуже різних види пласких риб, що живуть на дні моря, і вони виробили свою форму доволі різними способами. Різні види скатів, родичі акул, стали пласкими, так би мовити, очевидним шляхом. Їхні тіла розрослися в сторони, сформувавши великі «крила». Вони схожі на акул, що потрапили під каток, але при цьому залишаються симетричними і «правильними з голови до хвоста». Що ж до камбали, морського язика, палтуса та їхніх родичів, то вони стали пласкими в інший спосіб. Це костисті риби (з плавальними міхурами), споріднені з тріскою, фореллю тощо, і вони не мають нічого спільного з акулами. На відміну від акул, костисті риби, як правило, мають помітну тенденцію до сплющування у вертикальній площині. Оселедець, наприклад, є радше довгим, аніж широким. Він використовує все своє вертикально сплющене тіло як гребну поверхню, що хвилями вигинається у воді при плаванні. Тому цілком природно, що, коли предки камбали та морського язика обживали морське дно, їм доводилося лягати на один бік, а не на черево, як пращурам скатів. Однак це породило проблему: одне око в них завжди дивилося вниз, у пісок, працюючи неефективно. У процесі еволюції ця проблема була вирішена: нижнє око «пересунулося» вгору.

Повторення цього процесу пересування можна побачити в розвитку кожного малька костистої пласкої риби. Мальок камбали починає життя, плаваючи біля поверхні, причому він є симетричним і сплющеним у вертикальній площині, точнісінько як оселедець. Але потім його череп починає рости дивним асиметричним викривленим чином — так, що одне око (наприклад, ліве) пересувається через маківку, опиняючись унаслідок цього на другому боці тіла. Рибка лягає на дно, дивлячись обома очима вгору, — дивовижне видовище в дусі Пікассо. До речі, одні види камбали лягають на правий бік, другі — на лівий, а треті — на той чи другий.

Увесь череп костистої камбали є дивним і викривленим свідченням свого походження. Сама його недосконалість є потужним доказом його давньої історії — історії покрокової зміни, а не навмисного задуму. Жоден розсудливий розробник не задумав би таку потвору, якби мав можливість створити камбалу з чистого аркуша на креслярській дошці. Підозрюю, що найрозсудливіші розробники задумали б щось більш схоже на ската. Але еволюція ніколи не починається з чистого аркуша на креслярській дошці. Вона мусить починатися з того, що вже існує. У випадку скатів це були акули, що вільно плавали. Акули загалом не сплющені