Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Розділ дев'ятнадцятий

Столиця була неймовірна. Що тут казати? Уся Англія гарна! От тільки Наді ця місцевість не зовсім була по душі. Щойно вона вийшла з купе потяга, усе довкола стало здаватися небезпечним. Її лякало усе: купа машин, вуличні продавці й люди, що ніби поринули у смартфони. Надя геть відвикла від такого. Більш менш спокійно було лише в парках.

Бабця влаштувала собі мозковий штурм щодо плану, як доїхати з окраїни міста до його самого центру. Вона сіла в червоний двоповерховий автобус й стала відмічати станції на карті, які проїхала. Після тридцяти хвилин в неї почали складалися думки, що вона від’їжджає од центру, а не приїжджає. Але ні. Вона у правильному автобусі.

Пройшло ще трохи часу. За здогадками Надія вона мала бути зараз десь біля Шалкот Скверу, де жила її донька. На цій вулиці безліч кольорових малоповерхових будиночків. Проте зараз Надія проїжджала геть не привабливі будівлі.

– Чорт, – тільки й майнуло її голові.

– Надіє, ми знову збилися з курсу? – обурився В’язанко, – Скільки можна?

– Цить!

Бабця була спантеличена, адже витратила усі свої останні гроші на проїзд у транспорті. Вона сподівалася, що нічого складного більше не буде.

– І що нам робити? – почало драматизувати мишеня, – Будете тримати мене у своїй кишені вічно, допоки мої нитки не порвуться?

– Не скигли, що-небудь вигадаємо. Треба лишень трохи підзаробити грошенят. Візьмімо газету: тут точно має бути сторінками з пошуками робітників.

Тепер Надія не відрізнялася від жителів центру міста. Вона, як і всі старенькі, всілася по зручніше на лаві, та почала читати газету. Не вистачало лише кави.

– Дивись, я можу влаштуватися на день нянею, – зраділа бабця.

– Надіє, Ви впевнені? – мишеняті не вірилось.

– Так, чом би й ні? Як з п’ятьма дітьми Бена й Клари впоралася, то й з іншими впораюся.

– Але ті були слухняні. А що як, не посоромлюся того слова, Вам трапиться п’ять «мене»?

– Тоді краще вибрати щось інше, – Надя засумнівалася, але швидко знайшла інший варіант, – Як щодо одного дня продавця?

– Гадаєте з цього вийде щось путнє? – мишеня скривило мордочку так, немов та сказала якусь дурницю.

– Гаразд. Слухай! – радісно вигукнула Надя, – Я б могла вигулювати собак!

– Не смішіть мене.

– Чом би й ні?

– А що, як Вас хтось укусить?

– Не укусить.

– У Вас немає досвіду.

– Це ж собаки, вони милі, – запевняла бабця.

– Ну гаразд, спробуйте. Але я цих блохастих не торкатимуся! Вони слюняві й смердючі.

***

Надя віднайшла будинок неподалік себе, де одній людині потрібна була поміч з собакою. Бабця постукалася у двері.

– Добридень, пані! Це Ви платите п’ятнадцять фунтів за годину? – спитала вона.

У дверях з’явилася молодиця з двома невгамовними немовлятами на руках. Мати намагалася вдавати ніби вона весела та сповнена сил, але ж видно, які великі у неї синці під очима. Геть не спала.

–  Як чудово, що Ви відгукнулися на наше прохання. Ви зможете сьогодні побути пів дня з нашим Медком?

– З ким, перепрошую?

– Медком. Це наш золотистий ретривер. Не хвилюйтесь, він ще тільки щеня.

Бабця зирнула за спину матері й аж відсахнулася – те кудлате півтораметрове створіння гасало по дому й зносило все на своєму шляху. Але пропозиція була хороша. Цілих п’ятнадцять фунтів за годину!

– Гадаю, я згодна з ним побути.

– Прекрасно. Любий, де повідець Медка? – спитала жінка. З вітальні прибіг чоловік й простягнув дружині погризений собакою товстий нашийник та ланцюг. Опісля, взяв одного немовля до себе на руки й кудись поніс, а жінка стала намагатися приборкати собаку. Надія зі страхом на те дивилася. Так зване «щеня» залізло під диван й застрягло там поки його не дістали й не приручили.

Хотілося втекти звідси куди подалі, але слід замотивувати себе. Скоро бабця трохи підзаробить й зможе сісти на правильний автобус, а вже завтра побачить своїх рідненьких.

– Як до Вас можна звертатися?

– Надія.

– Чудово. Погуляйте з Медком чотири години, поки ми не зробимо в нашому домі вологе прибирання. Ви, мабуть, розумієте, як то бути з малими дітьми. У Вас є онуки? – бабця ствердно кивнула, – Коли Медок втомиться, можете піти у парк й відпустити його з повідця. Але дивіться, аби він не убігав далі, ніж на десять футів. Коли зголодніє, підіть у собаче кафе. Зазвичай я купую йому індичку з рисом, це його улюблене. І не давайте йому ніяких ласощів, в них багато глютену! А ще… – здавалося, жінка ніколи не припинить говорити про собаку. Цікаво, а за малюком вона так само стежить? – Ви чули, що сказала останнє?

– Е… Так-так, звісно! Все буде добре! – Надія вирішила пригадати усе пізніше, – Медок буде у Вас вдома о сьомій. До побачення.

– І не забувайте зволожувати Медку лапи спеціальним кремом, який я Вам дала!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍