Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Дурепо, ти себе чуєш? Дитину можуть підлікувати, а ти про нігті піклуєшся? Або тихо полетиш, або я тебе здам до божевільні та буду вимагати у суді перегляду опіки. І як я тільки додумався одружитися з тобою? – наразі скромний рятувальник був сам не свій і його чули вуха за пів кварталу навколо.

– ...Я з татом полечу, – прозвучав позаду роздратованих батьків голосок дитини. Воно стояло посеред кімнати, з машинкою в руках, а оченята були повні сліз.

– Синочку, але ж я не можу! Так вийшло, що тебе чекають у красивому містечку з мамою, а не зі мною, – став навколішки перед маленьким горем Кирило та обійняв його тендітне тіло.

– Чому ти нас покинув і не хочеш летіти з Іваром? Татусю, я ж тебе люблю... – після цих слів у Латуша не стало ні сил, ні аргументів для спротиву.

– Твоя робота? Цим ти дитині голову на ніч забиваєш, замість читати казки? – блиснув очима на колишню Кирило, а вона розвела руками та задоволено відповіла:

– Навіть дитина правду бачить! Ти ставиш мені умови? Добре тоді я теж поставлю. Або ти летиш з нами, або ніхто не полетить. Я взагалі літаків боюся.

– Щось я цього не помічав, коли ти кожного тижня до Вільнюса тягалася, – згадав Кирило, як настирливо киянка намагалася його захомутати.

– За почуттями я про страхи забувала. А потім ти все пересрав. Просила: йди навчай багатих робити штучне дихання. Так, ні! Його поперло рятувати людей з вогню. І що – поменшало вогню? Тепер ти сам, наче побита шкапа та й Івчик наш, від суму за тобою, почав хворіти набагато більше. Але ж ти знайшов собі шльондру й забув про нас. Іваре, іди в свою кімнату! – при згадці про мене зірвався голос Інги.

– Ви можете кричати хоч до ранку. Але без тата я не вийду з дому! – промовив впертий спадкоємець. Потім він покірно виконав наказ матері, а Латуш міцно схопив колишню за комір.

– Ще колись скажеш подібне про Неї і це буде останнє твоє слово. Роздавлю, як жабу! Ти ж волосинки її не вартуєш, паскудо, – незвично зашипів рятувальник. – Збирай своє лахміття та Івчику візьми легенький одяг. Якщо треба, я полечу. Добрі люди нам допомагають, тому на півдорозі не зупинюсь. Тільки ж літак не гумовий, піду спитаю про квитки.

Кирило вибіг на подвір’я. Там вже смеркло й привітні ліхтарі давали тепле світло. Розгніваний Латуш набрав мене:

– Діночко, ти тільки не хвилюйся... Тут такі справи, що малий не хоче летіти без мене. Сонечко, прости! Виходить нам прийдеться пройти через розлуку. Я вже й лікуванню не радий, бо без тебе дихати не вмію.

Так от чому я відчувала страх! Ніколи не знаєш: де знайдеш, а де втратиш? Завжди до світлої смужечки, тихо й непомітно, залізе жахлива чорна... В мені все якось стислося й затремтіло та я послідовна жінка й Латуша кохаю божевільно, тому спокійно відповіла йому:

– Кіро, якщо це необхідно для синочка – лети! Нічого, я почекаю трішки. А потім втілимо нашу мрію, добре?

– Кохана, я зараз приїду. Тільки скажи мені той клятий рейс. Я спробую летіти разом з ними, бо Івару не можна допускати істерик. Навіть інгалятор тоді марний, а швидку в польоті не викличеш, – ділився страхіттями свого життя Кирило.

– Зараз скину, мій бідолашний. Не переймайся, ми сильні, – заспокоювала я Латуша, а в самій наче розірвалося щось.

Кирило вимкнув телефон і я присіла на диван, де він ночував вперше, а потім підгодовував та лікував мій розум після катувань Софії. А ще на цій ніжній замші пізніше з нами відбувалися такі дива, що меблі червоніли.

Тепер мені хотілося плакати, кричати, померти... Як я житиму без Нього? Кіра правий: нам дихати нарізно важко. А тут Він полетить кудись зі своєю колишньою й сином. Але ж я прийняла те, що у нього вже була родина і маленький хворий хлопчик. Тоді до чого ця істерика? Що ти хотіла від життя з людиною, в якої завжди буде присутній тягар минулого? Тепер це частка і твого світу, тому заспокойся й радій чарівним очам, котрі до кінця життя хочеш бачити поруч на подушці.

Я чула, як Кирило відімкнув своїм ключем двері, зайшов у напівтемний дім та миттю підхопив мене на руки:

– Прости... Прости... Так, я дурний! Ведусь на вигадки тієї суки. Ну, навіщо я тобі такий проблемний? Ти бажала допомогти малому, а тепер у халепі ми всі.

– Дійсно дурний. Та я ж кохаю тебе одного на світі з усім, що є! Ти не зважав, коли я вилізла з-під жінки? Казав, що то її гріхи, а я нещасна і мені потрібне твоє серце. Я забрала його собі й не віддам більше нікому. Навіть тобі! – ридала я, обхопивши його обома руками.

Кирило вислухав мою промову та обережно опустив на ліжко:

– Я зараз. Почекай хвилинку.

– А ти квиток дістав? – спитала я в його спини та розуміла, що прощальний тон підказує: дістав! Навіщо я сиплю на рани ще більше солі?