Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Через таке раптове одкровення, Кирило знизу уважно глянув на мене, підвівся й заховав у своїх обіймах від цілого світу.

– Пішли. Чому ти не казала? Я розумію, що спочатку повинен назвати тебе «пані Латуш», але послідовність в нашому випадку вже не має жодного значення. Чи вийти заміж за пожежника не входить в грандіозні плани Діани?

– Пожежнику, це офіційна пропозиція чи жарт? – тонула я в його погляді та намагалася запам’ятати мить назавжди.

– Ні! Це лише натяк чи розвідка. Якщо покличу - хочу щастя та неймовірної краси навколо. Бо ти достойна аби дарувати прекрасні квіти й небесні зорі та моє серце на долонях. О, Господи! Прошу: пішли. Я хочу прикувати тебе до себе негайно.

– Коханий, я не можу. Дні! Трішки пізніше, добре? Не ображайся, – прохала я й ненавиділа зараз жіночу фізіологію.

– Тоді пішли відпочивати. Моя маленька прихворіла, а я тут дістаю дикими бажаннями примата. Але ж цілувати можна? Я буду насолоджуватися твоїм чарівним подихом, – продовжував залицятися Кирило.

– Господи, ну навіщо ти такий? Я вже зараз на все згодна... – затремтіла я в його руках.

– Даруйте, дівчино! Я ж не садист. Давай сьогодні поексплуатуємо твій телик. Бо він уже забув: навіщо там висить. Зробимо попкорну, – почав відволікати мене від бажань про негайне запліднення розумний рятувальник.

– Попкорну? Ні, він засмердить усю квартиру. Хочу лише твоїх обіймів та стуку коханого серденька. Я дійсно зморилася сьогодні не від роботи, а від хвилювання. Розуміла, що нічого не вийде, а коли той дід зателефонував, просто молилася, – чесно зізналась я Латушу.

– Про діда не знаю, а ти сама все зробила. Тому буду зараз лікувати хорошим фільмом, – марно мучив пульт Кіра, а там повсюди блимали дурнуваті вечірні шоу й реклама.

– Коханий, а твоя мадам справиться з поїздкою самостійно? – знову повернулась я до теми лікування сина.

– Хто Інга? Ну, по-перше, моя мадам зараз зі мною. А то - помилка молодих років. Та вона вправно прикидається дурною. Адже закінчила технічний коледж і має закордонний паспорт. Та й до нас у Євросоюз раніше ганяла жваво. Обізнаності їй вистачає, от тільки грошей до рук давати не можна, бо все протринькає на салони й сигарети. За лікування треба сплатити все по безналу, а на морозиво я їй позичу... Ось! Будемо дивитись? – знайшов Латуш якийсь фільм.

– Ні, Кіро, про вампірів я не буду! Це ж мої щоденні клієнти. Вони й так кров постійно п’ють... Дивись, там промайнуло щось легеньке, – зацікавилась я невідомо чим і наш тихий вечір відпочинку був в самому розпалі.

* * *

Після розмови з Сайгаком пройшло вже кілька днів, але життєрадісних новин я не мала. На кожен виклик смикалася до телефона, але там стабільно цікавилися ділянками й квартирами.

Здавалося, високий чин пожартував або забув і це мене страшенно злило! Я відривалася на колегах і Жанка навіть припустила, що ми серйозно полаялися з Кирилом.

Той дзвінок був наче блискавка на темному небі. Зарозумілий хлопчина, голосом прем'єр-міністра сповістив мене, що є путівка для лікування хворої дитини в Абано Терме. Там, у медичному центрі лікують дихальні шляхи та щось іще. Але я не слухала про інше й записала головне.

Виявилось, що поїздка обійдеться зовсім недорого. Я ж бо ще й досі інколи перебувала в статусі наївної дурепи й не розуміла, якими могутніми важелями у своїй сфері володіє мій новий знайомий. А він був людиною слова й відповів на мою гарну роботу теж достойно. Та найбільше щастя те, що маленький хворий хлопчик, з татовими зеленими оченятами, поїде лікуватись! А гроші – лише бруд, придуманий лукавим для людських поневірянь.

Я була в місті та не змогла чекати до вечора. Зупинила мишку й відразу набрала Кирила:

– Коханий, Бог нас почув! Щойно мені підтвердили, що Івчик може збиратися до Італії на лікування. Для нього є місце, але треба поспішати. Кошти я вже перекинула, там входив і переліт. Ти їдь збирати їх, будь ласка. Завтра о шостій виліт з Борисполя.

– Моя маленька господиня зробила все сама? Чому? Я ж просив, що особисто профінансую, – невдоволено промимрив, замість радіти, чоловік.

– Кірюшо, вибач, але не на часі вирішувати: хто з нас головний. Звичайно ТИ! Тільки тепер послухай свою маленьку та їдь збирати сина. Ну, й ту вже якось налаштуй на закордонний позитив. Я поночі тягаюся полями й мені байдуже, а зараз чомусь лячно, – зізналась я та відчувала, що десь в мені таки сидить віщунка Магда. Ось тільки як все це пояснити?

Розділ 22. Розлука

А десь за годину, на Подолі в квартирі Латушів, велась така розмова:

– Ти взагалі нормальний? З якого це дива мені кудись летіти? У мене на тім тижні корекція вій та манікюр! Кіря, чому ти завжди лізеш, куди тебе не просять? – гамірно доводила свою життєву зайнятість колишня.