Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

І результат щодо Угоди не забарився. Замовник швидко прийняв рішення та обрав найкращий шмат землі у передмісті. Його довірена особа (адвокат) запросив мене на підписання паперів до їхнього юриста. Посередники-посередники й тільки! Ясно, що така персона має купу підлеглих та зроду не припреться на рядову справу особисто. Виходить попрохати в нього допомоги для Івчика я ніяк не зможу.

Та десь під вечір мій телефон забринів невизначеним номером.

– Алло! Діана Ковтун, агенція «Новосел». Слухаю Вас уважно, – зітхнула я й почула такий собі залізний голос:

– Мені казали, що Ви чарівниця та я спочатку не повірив. Рідко зустрінеш професіонала серед настільки молодих людей. Вас турбує Сайгак, з Мінздраву. Хотів особисто подякувати, Діано, за взірцево виконану роботу. Все прийнятно і я задоволений. Можливо у Вас є до мене питання, щодо медичної допомоги? Буває потрібно щось татові чи мамі. Ви не соромтеся, я допоможу!

Я слухала його й не вірила власним вухам. Це було більше схоже на телефонний розіграш. Але рієлторські угоди такого рівня в газетах не публікують. А вже для лікування нещасного Івчика – була готова поспілкуватися хоч з дияволом...

– Пане Сайгак, я щиро вдячна за Вашу увагу й оцінку моєї праці. Ось тільки в мене немає ні тата, ні мами, а прохання дійсно є. Маленький і дуже дорогий мені хлопчик тяжко хворіє на невиліковну хворобу. А я не знаю: як йому допомогти.

– Тепер зрозуміло: звідки у Вас такий нестримний і серйозний потяг до обраної професії. Всім відомо, що саме з самотніх людей виходять справжні аси. А що саме невиліковне? – продовжував пан Сайгак.

– Бронхіальна астма. Дитинка страждає й невідомо – як лікувати. Інгалятор то ж не вихід. Прошу Вас, допоможіть розібратися, будь ласка. А я готова ще попрацювати з будь-яким замовленням, без агенції та безкоштовно, – впевнено пообіцяла я цінному клієнту.

– Бачу дитина Вам дійсно дорога. Мабуть, родич? Хоча це не моя справа. Добре, я Вас почув і допоможу. Днями зателефонує хтось з помічників. Наразі успіхів, Діано!

– Дуже дякую! Спасибі Вам... – обіймала я свій телефон, наче рідний та розуміла, що дива на світі існують. Я ще не знала, чи виконає свою обіцянку медичний чиновник та що запропонує, але мою молитву Господь почув. І це було справжнє диво!

Розділ 21. Натяк

Додому я приїхала раненько та нетерпляче поглядала на годинник. Щось мій чарівний рятувальник знову затримується. Але ж він теж страшенно працьовитий та любить все досконало розповідати підопічним в ангарі. Чому я так хвилююся? Ні, не тому, що не довіряю його вірності чи хочу похвастатися своїм досягненням і отримати бонус в ліжку. Просто я дуже сумую за смарагдовими вогнями коханих очей, хоча й розповісти про обнадійливу новину зовсім не проти.

Знаєте, я Івчика в житті навіть не бачила. Галерею в телефоні роздивлялась уважно й розуміла, що син має красиві батькові очі. Воно маленьке й гарнюнє, а ще це часточка мого Коханого. Такого аргументу мені достатньо, щоб теж любити його.

– Щось сталося? – дбайливо запитав Кирило, коли я з порога вчепилася за шию й приліпилася до нього всім тілом.

– Ні, пане, все в порядку. Просто я страшенно скучила за Вашими очима, – звабливо прикусила я губку, а він своїм неймовірно добрим поглядом вже зігрівав мою душу.

– Зажди, краплинко! Піду змию з себе пилюку. Сьогодні мої скелелази освоювали стінку. Декому з хлопців це знадобиться, але ж навіщо воно тим подушкам? Одна ледве не вбилася. Добре, що я внизу завжди щедро розкидаю мати. Прости! Ці дурні завели мене не на жарт. Але я теж страшенно скучив і голодний, – доповіло про свій день моє диво і я готова була занести велетня в душову власноруч.

– Звичайно йди. Я вже накрила. У нас сьогодні курочка з духовки, – похвасталася я вивченням кулінарної справи, а він пригорнувся вустами до моєї щоки й посміхнувся, наче сонце:

– Я чую, моя царівно. Пахне неймовірно...

У ванній шарудить вода, а я пурхаю на кухонній половині та збуджено зітхаю. Чомусь я впевнена, що пан Сайгак виконає обіцяне й Івчика пролікують. Та й взагалі треба швидше забирати його з рук тієї дикої жінки. А я ще думала, що моя мати негідниця. Виходить не обов’язково кинути дитину під чужі двері й зникнути назавжди? Можна бути поруч з малечею, але теж приносити йому страждання.

Кіра вийшов, як завжди, прекрасний. Чистенький, ніжний, сам наче дитинка, тільки велика й МОЯ. Наше міжпросторове щастя в думках страшить та проситься до сліз. Але я стрималась та спочатку дала Коханому добре попоїсти й тільки тоді розповіла про обіцянки заступника міністра.

Мій рятувальник вислухав без слів, а потім підійшов і опустився переді мною на коліна. Припав лицем до мого збудженого живота й промовив:

– Я хочу наших малюків. Ти неймовірна та можеш все на світі для тих, ким дорожиш. А більшого в житті й не треба...

Тепер залізна леді-нерухомість не витримала й на очі підступно навернулися сльози:

– Кірюшо, прошу тебе, піднімись! Я ж ще нічого не зробила. Дядька нам підкинула доля. А за те, що цінуєш і розумієш мене – я вдячна і дуже кохаю. І про маленьких Латушат я давно мрію, – не стрималася я й відкрила судженому найпотаємніші думки.